24.3

Юлка зняла рюкзак з одного плеча і скрикнула, коли тверда кірка, що обліплювала пошкоджену долоню, зачепилася за тканину. Відчуття було таке, наче ця річ приросла до тіла й відриватиметься, як-то кажуть, по-живому. Втім, поки що нічого не відірвалося, тільки на пальцях з’явилася сіточка тріщин як на старому посуді – можливо, тому що параліч уже минув і вони несвідомо ворушилися.

– Або ми перемістилися в майбутнє, де нас уже нема, або нас наперед записали в покійники, – сказала Юлка, намагаючись не думати про те, що в ці хвилини відчуває її сім’я. Хотілося сподіватися, вони вважатимуть обіцянку великих грошей звичайним спамом і не нададуть цьому значення, принаймні найближчим часом. – Ну, це… Компенсація щедра, згодні?

– Я не віддам свій шатл двоюрідному дядьку! – розхвилювався єті й почав носитися кімнатою, засипаючи все навколо залишками рожевої шерсті й власною коричневою, яку він висіював де тільки міг. – Той безвідповідальний п’яниця не отримає від мене ні гвинтика! Я повинен написати заповіт, поки ще є час! Чому адвокати не консультують уночі?! – Він стукав укороченими кігтями по телефону, й було ясно, що техніка довго не протримається. – А ви знаєте, які зарплати у нотаріусів? За такі гроші я б працював цілодобово!

Світло згасло, монітори теж, і єдиними світлими плямами в абсолютній темряві залишилися обличчя, підсвічені екранами телефонів.

– Ось що буває, якщо не оновлювати акумулятори тридцять років, – чітко і голосно, вже не ховаючись, кинув шпильку щур. – Та нормально все, краще оновімо ПК, щоб тягнув ігри, – зневажливо перекривив швидку мову Андрія Петровича. – Та нормально, краще візьмімо нові чипи для павучків. Та нормально, краще замовмо генератор якоїсь фігні!

Приглушено загуло, спалахнули лампи, ввімкнулися комп’ютери і вентилятор під стелею.

– Генератор електроенергії, – крізь зуби процідив Андрій Петрович, хапаючи рюкзак обома руками. – Попався!

– До вас ще не дійшло? – Пушок пхнув його, не стримуючись, але працівник лабораторії не розтиснув пальці й заточився, тягнучи Юлку за собою. – Зараз не совок, розумні істоти не хватають інших розумних істот без дозволу!

Звісно, сила тяжіння виявилася ефективнішою за спроби Андрія Петровича навчитися літати, махаючи ліктями. Він упав, Юлка гримнулася на нього, Рікардо в останню мить устиг вискочити з рюкзака й шмигнув на монітори, звісив голий хвіст прямо на емблему операційної системи.

– Ви не розумієте… Це паразит, він влізе вам у мозок і керуватиме вашим життям… – стогнав учений, розкинувшись морською зіркою.

– Якщо мені в голову залізе пацюк, керувати не буде чим, – вищирився єті й подав Юлці руку. – Там уже або мозок, або щур, разом вони не помістяться, – пояснив очевидне. – А ви слідкуйте, будь ласочка, за своєю поведінкою, шановний, мені вона не подобається, а коли мені щось не подобається, я шукаю шляхи мирного врегулювання конфлікту, ось тільки вони чомусь такі неефективні, що доводиться застосовувати альтернативні методи, що суперечать моїм внутрішнім моральним переконанням і наштовхують мене на довгі непродуктивні роздуми про недосконалість сучасної системи виховання, яка допускає…

– Руки вверх! Не рухатись!

Юлка подумки закотила очі. Поки вона дозволила собі кілька секунд щирої радості з приводу того, що Пушок остаточно став собою, Семен Орестович знайшов свій дробовик і цілився у всіх одразу. З такої відстані він не міг промазати.

– Вони вважають, що я заражений космічним мозковим паразитом, який тільки й мріє захопити їхні прекрасні тіла. – Рікардо повністю сховався за монітори. – Для них нестерпна думка про те, що щур може бути розумнішим за них обох разом узятих. Нічого нового, стандартна ситуація.

– А ти не космічний, не мозковий чи не паразит? – з підозрою запитала Петрик.

– Тихо! Зараз питатиму я! – погрозливо наказав Семен Орестович.

– Я бував у космосі, що не завадило їм мене мучити. Досліджувати, хе-хе-хе, – зловісно уточнив щур. – Здогадайтеся самі, як мені вдалося вирватися.

– Ти був твариною з космічної програми? – ахнула Юлка, забувши про небезпеку.

– Мене викрадали прибульці!

– Я кому сказав мовчати?! – Семен Орестович махнув дробовиком і вилаявся, схопився за поперек.

Гримнув постріл, спрямований у підлогу за метр від Андрія Петровича, рикошет розбив один із моніторів, центральну лампу та пустий кухоль на столі і зачепив хітинову Петрик, що «допомогла» зброї опуститися вчасно й вихопила її з рук старого за мить до другого пострілу.

– Бачите?! Галюцинації?! Це його робота! – Семен Орестович, наче й не сталося нічого, звинувачувально вказав на те місце, де мав бути Рікардо. – А далі тільки гірше. Ми повинні рятувати те, що можна врятувати, а не гаяти час на гіпнопаразита. Петровичу, вставайте, вправимо мені спину, зіб’ємо вам тиск і подумаємо, що тут можна зробити. А ви, агенти, не смійте перешкоджати. Яке у вас завдання?

Відчутно потемніло, тому що монітори стали чорними й на них спалахнули червоним слова: «Ситуація 101. Задіяти Протокол 3».

– Ого. То наша резервна моніторингова система справді щось моніторила? – здивувався Андрій Петрович, не поспішаючи вставати з підлоги. – А Протокол 3 це в нас що? Трясця, знову піднімати документацію… Ох, Семене Орестовичу, ми ж зовсім забули про Мариночку! Погукайте її і дайте-но мені теж шолом!