24.2

– Це не наш вищий розум, – сказала Юлка, гостро жаліючи, що розбила телефон і змушена заглядати через чуже плече, щоб бути в курсі подій. – Цей знає мову на достатньому рівні, щоб узгоджувати слова в реченні.

– Або прикидається, – підказав щур із рюкзака.

– Га? Що? – Терапевтичний ефект від спілкування з кимось ще більш нервовим швидко скінчився, і Андрій Петрович знову метався туди-сюди, не в змозі зосередитися навіть на єті, що запихав печиво в рот обома руками. – Де? Хто?

– Внутрішній голос, – холоднокровно пояснила Юлка. – Перепрошую, а чим саме ви тут займаєтеся? Щось підказує мені, що навряд чи спостереження за Рікардо в ТОПі ваших завдань.

– Де? – Працівник лабораторії відсахнувся, рвонув загорнутий комір яскравого светра.

– Ти правильно почув, Петровичу, – зловісно захихотів щур. – Саме там, угу.

З несподіваною для його комплекції спритністю Андрій Петрович обігнув Юлку, вчепився в її рюкзак і різко смикнув блискавку, відірвавши язичок.

– Якого хріна ви собі дозволяєте?! – Антон відштовхнув його плечем. – Сядьте й охолоньте.

– Скоро всі охолонемо навіки, – трагічним шепотом напророкував Андрій Петрович, але руки опустив, хоч і не перестав свердлити Юлку поглядом.

– Ніна питає, де ми й що робимо, тому що десь щось активно відбувається, – трохи розгублено сказала Петрик. – Настільки активно, що нам раптом перекрили фінансування й скоротили штат. Що їй написати? Що ми в самому центрі подій? Але що ми тут робимо? О, Пушку, в тебе відпала морда!

А ще з єті зійшла майже вся рожева шерсть. Це гнітюче вплинуло на Андрія Петровича і неоднозначно на Пушка, який зміг розблокувати свій телефон і прочитав щось настільки жахливе, що осів на тижнями не миту підлогу й сховав обличчя в колінах.

– Пушку? – Петрик погладила його по спині й присіла поряд. – Що сталося, Пушку? Горе в сім’ї? Я маю закляття забуття, дуже дієве, ще ніхто не повертався, щоб поскаржитися.

– Мій шатл полагодили, – гнусав простогнав єті. – Полагодили!

– Але ж це гарна новина, хіба ні?

– І прислали рахунок, і ще один за утримання морської свинки. Я ніколи їх більше не побачу!

Він впустив телефон, затиснув вушні раковини руками й почав розхитуватися, тихо схлипуючи.

– Але ж ці рахунки сплачено. – Петрик погортала повідомлення вверх і вниз. – Це квитанції. Копії. Тільки адресовано їх твоєму двоюрідному дядьку, тому що…

– Що?!

З її власного кармана долинуло дивне поодиноке цвірінькання з накладеним гомеричним сміхом. Петрик помітно потемнішала й відбігла в найвіддаленіший куток, що, зважаючи на загальний стан приміщення, був не надто далеко й ховався за купами мотлоху.

– Привіт, мамо, як справи? – сказала максимально привітно, навіть весело. – Звісно, в мене все добре, а чому ти питаєш в такий час? Робота, так, нічна зміна. Щось сталося? Яка премія? Ні, я не пограбувала банк! Якщо тобі цікаво, звідки в мене гроші, то знай, що я їх заробила. Так буває, коли ходиш на роботу. Зазвичай за це платять. В цьому й суть, знаєш? Я тобі не докоряю, ти робила все, що могла, щоб виростити нас тридцятьох! Ні, мамо, я не тримаю нікого в заручниках. Я працюю. Ні, не на трьох роботах одночасно, я не збираюся вигоріти за кілька років як… Та не докоряю я тобі! Послухай, мамо, ти хотіла щось конкретне? Який спадок? Від кого? Ну звісно, це я. Якщо ти набрала мене, то логічно припустити, що розмовляєш зі мною, правильно? А! Не вір усьому, що приходить у повідомленнях. Це шахраї. Кинь скаргу на відправника і забудь. Нащо тобі за мене хвилюватися? Все гаразд. У вас зараз котра година? Так, мені важко порахувати! Байдуже. Видали, й не переходь ні за якими посиланнями, не вистачало ще, щоб тебе зламали. Мамо, подумай головою: ти не можеш отримати такий спадок від мене, тому що, по-перше, я не маю таких грошей, а, по-друге, я поки що жива! Ні-ні-ні, не поки що, а просто жива! Мамо, будь ласка, не накручуйся. Подивися свій серіал і лягай спати. Так, дізналися, тож тепер я вільно говорю про себе в жіночому роді. Так, ти попереджала. Ні, в мене нема ні проблем, ні страховки на мільйони. Благаю, мамо, досить! Бувай, солодких снів!

– А за мене заплатили і колишній дружині, і нинішній. – Антон теж занурився в телефон. – Тільки-от засмутилася лиш одна, – зауважив пригнічено. – Не та, що треба. Погано це все…

– То засмути й іншу, і стане краще! – почав під’юджувати щур. Зламана застібка не давала йому вільно переміщувати бігунок із середини, тож Рікардо крутився в’юном, кігтями проробляючи собі хід назовні. – Скажи, що живий, хай поплаче!