Розділ 24.1. Лабораторне

– Почалося! – Андрій Петрович зблід і важко відкинувся на спинку крісла. – Ну точно як колись… Не пропетляли.

– Ой, не страшно, я затулю динамік, та й усе. Бачите? – Петрик звичним жестом укутала частину телефона краєм куртки, і стало тихіше. – Антоне, приглуши свій, голова розколюється!

– Почитай, – напрочуд рівним тоном сказав антропоморф, вдивляючись у яскраво-червоний екран.

– Знову числа?

– Почитай.

Юлка зробила кілька невпевнених кроків, ледь не збивши Семена Орестовича, що спішив до колеги з тонометром і ліками, й заглянула через плече Антона.

«60 земля хвилина ти центр астероїд керувати ракета тікати вибух катастрофа бункер безпека світ» – палахкотіло на екрані.

– О, це хоч по-нашому, – зрадів єті, полишаючи лабораторні монітори. – А що це означає?

– Що за шістдесят земних хвилин ми опинимося в центрі ураження чи то астероїдом, чи ракетою, буде катастрофа, але в бункері безпечно? – Юлка виявила, що може обмірковувати це на позамежному рівні витримки, тому що не сприймає як щось реальне, і психанула по-справжньому. – Чи що катастрофа буде бункеру, щоб убезпечити світ?

Та до біса! Одна справа уникати думок про себе, щоб не збожеволіти раз і назавжди, але ж зараз на кону не якась там студентка і кілька невдах, достойних хіба що короткої згадки в новинах, а як не вся планета, то ціла країна, в кращому разі – величезна територія, в найкращому, зважаючи на слово «керувати», територія менша, але смішно думати, що це не зачепить найближчі населені пункти. Коли в лісі знешкоджували вимиті повінню бомби часів Другої світової війни, шибки дрижали за десятки кілометрів, собаки дуріли, кури від паніки металися й ламали лапи, а якщо уявити, що сюди летить щось достатньо потужне, щоб вплинути на бункер?

– Це що, не вперше? – Андрій Петрович глибоко дихав і тримався за потилицю, його колега намагався натягнути йому манжету, не скидаючи верхнього одягу. Звісно, безрезультатно. – І часто у вас виє попередження по повітряну атаку? Звідки ви взагалі взялися?!

– СВНК, – вагомо оголосив Антон.

– Яка ще свинка?! Ви хто, я вас питаю? Що тут робите? Шпигуєте?!

Телефони різко замовкли і згасли.

– Можна підзарядити, будь ласка? – попросила Петрик і, не чекаючи відповіді, під’єдналася до шнура, що звисав із комп’ютера. – Дякую. Може, пригостити вас поживно-заспокійливим супом із Пустозем’я? Ні? А ви, перепрошую, чиповані? А не хочете спробувати? В нас є чудова бонусна програма лояльності для постійних клієнтів.

Андрій Петрович відштовхнув Семена Орестовича й важко зіп’явся на ноги.

– Хто ви такі, шановні? – промовив із погрозою. – Не техпідтримка, це я вже бачу. Яка ваша ціль?!

– Поснідати… – Єті помітив за клавіатурою недоїдений бутерброд з товстим шматком ковбаси і ще товщим – сиру, й пожадливо облизнувся. – Як же хочеться їсти… Петрик, можна ковтнути ці твої камінці?

В Андрія Петровича втягся живіт і розправилися плечі, хоча його сутулій фігурі це допомогло мало. Та головне, він різко втратив агресію і почав нишпорити в коробках під столом, вишукуючи зім’яті пакунки з печивом, цукерками, зефіром і чипсами.

– Сядьте, Петровичу, ви надто червоні, – наполягав Семен Орестович, розмахуючи тонометром. – А куди дівся дробовик?!

«На могилі моїй посадіть молоду яворину…» – пронизливо заволав телефон десь під його шубою.

Юлка запідозрила, що виробник був тим самим, який забезпечував «Землю (геоїд)». Принаймні раніше їй ніколи не траплялося таких гучних динаміків.

– Відчепіться, колего. – Андрій Петрович впадав навколо задоволеного їжею єті й готувався поставити чайник, але не міг знайти запасів води. – Поговоріть краще з дружиною. Можливо, востаннє, – не втримався від в’їдливого зауваження.

– Я ще й вас переживу, панікере, – відрізав Семен Орестович і, вдивляючись у нагромадженнея речей навколо, відійшов трохи вбік, щоб відповісти на відеовиклик. – Чого тобі, Галю? – сказав у телефон невдоволеним тоном. – Яка ще довідка з Міграційної служби? Нащо? Які пільги? Що ти знову в інтернеті вичитала? Та щоб тебе… Видалися із соцмереж, і всім нам стане легше. Ні, я не зайнятий! Нема тут ніяких жіночих голосів! Звісно, на роботі, де ще я можу бути? Дати Петровича, щоб підтвердив? О, красно дякую за довіру. Ти ж не серйозно? Які повії? О, добре що нагадала. Просто зараз саджай всіх у бус і гребіть по прямій у будь-якому напрямку. Не збирай нічого! За годину або повернетесь, або буде байдуже на речі. Так, як колись! Та чого ти вчепилася в тих повій? Ну хай проїхав той твій ескорт, але ж не обов’язково сюди. На дні ядерку полірують, їм не до розваг. Та які ракети, що ти як мала, наче хтось їм лишив би ра… Це що за звук на лінії?! Хто під’єднався? А, двері… Точно? Кажу, які ракети, вони реактор манюсінький по-людськи обслужити не можуть, моїм дощолозам кінець… О! Чуєш, знову клацнуло? Все, швидко в машину! А що я? Гляну, що і як, і зариюся глибше, не в перший раз. Ні, не їдьте сюди! Чуєш?! Давай на південь прямо по трасі. Ясно, що бери собаку! Все, бувай. Не забудь папужок! Та хрін з тими поросятами, в ящик і в бус, погодуєш потім! Галю! Галю! Не лови курей, кинь їм хліба, самі збіжаться! Галю!

«Піду втоплюся у річці глибокій…» – гримнуло з кишені Андрія Петровича, як тільки його колега втупився в пустий екран і почав гортати контакти.