23.5

– Я ж казав, – прошепотів Юлці у вухо щур. – Скаженіють ті, а турнуть вас, хе-хе… Ну так, це не моя ідея, я її роками чув у різних варіантах, але визнай, що вона дуже правдоподібна. Ду-уже!

– А ти чому ховаєшся?

– Не помітила, що мене тут не люблять? І як ти дожила до своїх років, така неуважна?

Семен Орестович залишив відкритими товсті металеві двері до лабораторії, Андрій Петрович ще й притримав їх для рожевого єті, який ішов попереду і під впривом ефекта Торуола-Лотта перетворювався мозком ученого на когось, до кого можна підморгувати на кожному кроці й сипати несмішні сексистські жартики.

– Магзахист застарілий. – Антон від порога почав прискіпливо оглядатися й вишукувати, до чого б причепитися. – Років на тридцять. Ще й погризений… Халтура.

– Вони взагалі не мали б про нього знати, – шикнула на нього Юлка. – Тихіше.

– Ну а той, хто це все проєктував, знав. Міг би й прослідкувати за оновленнями і ремонтом, у нас тарифи нормальні, зайвого не балакаємо.

– Можна хоч хвилину не думати про гроші?

– Тобі можна, в тебе вони є. Поки що, – з натяком наголосив антропоморф і ще раз обернувся навколо в пошуках недоліків.

Чесно кажучи, йому було за що зачепитися поглядом, тому що це приміщення уособлювало найгірші стереотипи про запилені кепсько профінансові науково-дослідні установи з недбалим персоналом, старим обладнанням і безглуздими проєктами. Воно було захаращене настільки, що очі розбігалися, намагаючись вичепити головне і прокласти шлях поміж завалених пожовклими картонними теками рипучих крісел на коліщатках, коробок з неакуратними роздруківками, стосів погризених і залитих чимось підозрілим книг, верхнього одягу в найнесподіванішим місцях, товстющих роздавлених кабелів, багаторазово пофарбованих залізних труб, розсунутих столів, закиданих паперами пустих кліток і акваріумів ближче до кутків, відполірованих долонями опорних конструкцій та шматків фанери під ногами. Більш-менш вільною була лише комірка за навстіж відчиненими дверима в протилежній від входу стіні, в якій блимали три великі монітори і гули комп’ютери. Ще двоє дверей справа і зліва залишалися зачиненими, але Антон визначив ті, що зліва, як вбиральню, і смикнув ручку. Там була житлова кімната на кшталт вітальні, від якої відгалужувалися дві спальні і з якої антропоморфа вигнав Семен Орестович.

– Приватна територія! – викрикнув він, не випускаючи дробовик. – Як припекло, то справа туалет, тільки води нема, десь труби перебило, але ви це й самі знаєте. Поспішіть! Зараз глянемо обстановку і на вихід, шановні. Ну або лишайтесь, якщо вірите, що вдасться пересидіти, а ми з Петровичем пас, і так усе життя віддали науці за спасибі.

Тим часом його колега мучив комп’ютер, намагаючись приєднатися до супутника. Один з моніторів мерехтів, на іншому поки трималося зображення двох із восьми зовнішніх камер, і оптимізму воно не вселяло, тому що показувало тільки руйнування і розгойдувалося, обіцяючи зникнути найближчим часом.

– О, а цих я не помітив, – буркнув щур із рюкзака. – Нарешті навчилися маскувати…

– Це ж біля твого дому. – Юлці знадобилися кілька хвилин, щоб зрозуміти, куди дивляться камери. На своє виправдання вона могла б сказати, що під місячним світлом усі руїни схожі. – Вони за тобою слідкують? – запитала шепотом, вражена несподіваним здогадом. – Ти досі їхній проєкт?

– Єдиний успішний, – з прихованою гордістю підтвердив Рікардо, – але чорта з два вони мене притиснуть, я стріляний горобець, до того ж ми всі знаємо, що я розумніший за них обох і маю важелі впливу для забезпечення своєї безпеки.

– Зміниш місце проживання, щоб вони залишилися без матеріалів для вивчення?

– Почну набридати бункерним. Ті не вірять у мене як щура, тож спишуть усе на біолабораторію і розізляться по-справжньому, замовлять старим по труні з доставкою. Але це вже не актуально. Все накрилося, відбудовувати ніхто й нічого не буде. Ключове слово – ніхто, якщо ти не почула натяк. Вас усіх турнуть, ха, ха, ха!

– Міг би й не зловтішатися.

– Могла б не думати, яка я безцінна унікальна тваринка!

Повз пройшов Семен Орестович і, здається, почув щось підозріле, тому що зупинився, розвернувся, схилив голову і почав повертатися то одним вухом, то іншим, вловлюючи незвичні звуки. Дробовик був опущений, але кістляві пальці погладжували його як живу істоту і могли прицілитися будь-якої миті.

– «Дурдом на виїзді» – це ваша мережа? – голосно запитала Петрик, перемикаючи увагу на себе. – Так старомодно… Можна приєднатися? Який пароль? Чи це йде від бункерних?

Андрій Петрович пирхнув, ненадовго відвернувся від монітора і виявив за собою єті, що вдивлявся в екран і намагався поглядом примусити з’єднання працювати.

– Бункерні? – кинув зневажливо, явно красуючись перед витвором власної уяви. – Ви, певне, жартуєте? Навіть якщо відкинути фізику, факт полягає в тому, що вони до останнього отримували новини з газет раз на місяць разом із повіями. А зараз, звісно, всі сучасні… Підключайтесь, пароля нема, ми не проти, щоб цим Інтернетом користувався один старий товариш, коли він помилково перегризає свій кабель замість нашого.

– Ніколи такого не було, ти нічого не доведеш, старий хрін! – Щур від злості так штурхнув Юлку всіма чотирма лапами, що вона заточилася й схопилася за спинку найближчого крісла, скинувши на підлогу купу паперу. – Наклепник!