23.4

Світло завихляло як ненормальне, поспішаючи до вигину коридору, але його метання заважало власнику ліхтаря дивитися під ноги, висвічувало горбисті труби й кабелі, що виринали з-під землі й зникали під землею, засліплювало того, хто вибіг назустріч з дробовиком в руках: високого худорлявого старого в теплих чоботях, хутряній шапці і довгій незастебнутій шубі.

– Хто там? – Він підсліпувато мружився і намагався розгледіти хоч щось крізь товсті скельця окулярів, які запотіли від його власного дихання. – Андрію Петровичу, що ви бачили?!

– Монстри! – тонко викрикнув той тип, що тікав. – Повилазили! Стріляйте, Семене Орестовичу!

Він був огрядний і добре вкутаний у просторий одяг. Навіть якби старий з дробовиком мав зір снайпера, це б не допомогло, бо розхитана фігура Андрія Петровича перекривала дві третини ширини коридорчика.

– З розмножувальної ями? Та ви не в собі, шановний? Ще ж не сезон.

– З бункера!

– Хіба що придурки з дна справді прогрівали свою підмерзлу плісняву… що?!

– Не заважайте, колего! Або стріляйте, або тікайте!

– Але я не бачу нікого, крім вас, Петровичу!

Андрій Петрович зупинився, важко хекаючи, вперся руками в коліна і криво посвітив позад себе.

– Добрий ранок, – сказав єті за крок від нього. – Мій біологічний годинник стверджує, що теперішню пору некоректно називати ніччю, тому що вночі всі процеси в організмі сповільнюються, а зараз я почуваюся анітрохи не сповільненим, якраз навпаки, я сповнений сил та енергії завдяки чудовому зігрівально-поживному еліксиру з Пустозем’я, можу поділитися посиланням на сайт виробника.

– У вас нігті відклеїлися, – просипів чоловік з лабораторії.

Під ногами Пушка сяяли насиченим рожевим половина його кігтів, інша трималася дивом, але лиш доти, доки він не вискубнув їх сам.

– Не страшно, це побічки від лікування, – вищирився добродушно. – Я був би дуже вдячний, якби у вашій лабораторії знайшлося щось саме для цього.

– Вітаміни і шампунь від випадіння волосся? – несміливо припустив Андрій Петрович, пробуючи випрямитися, але його спина не схвалила цей маневр. – Ой… Ну, можемо пошукати. – Він таки підняв голову і натрапив на Антона та Петрик, за чиїми спинами перетоптувалася Юлка. – О!

Антропоморф помахав перед його розчервнілим носом якимось документом – достатньо довго, щоб роздивитися поважну на вигляд емблему, і достатньо швидко, щоб погляд не зачепився за конкретні слова.

– Служба Врегулювання Неочевидних Конфліктів, магпроблемний відділ. Викликали?

Обидва працівники лабораторії видихнули з полегшенням, старший навіть опустив дробовик.

– Та звісно, що викликали, тільки не проклинайте нас за це, той клятий щур шкодить постійно. Хто ж знав, що сьогодні таке почнеться? – Андрій Петрович махнув головою вверх, вказуючи на зовнішні негаразди, і зойкнув від хрускоту в шиї. – От же ж… Засидівся, все затерпло. Треба було масажистку разом викликати, ха-ха! А ви не розпаковуйтесь, який сенс зараз щось ремонтувати? Там падає і падає, кінця й краю йому не видно, хоч би супутники не позносило… Пощастило вам вчасно втрапити під землю, я завжли казав, що докладна карта має бути у всіх і в кожного. Добре, що не заблукали.

– Нас привів… – почала говорити Юлка, але щур копнув її по нозі й видряпався на рюкзак, намагаючись залізти всередину.

– Якщо йти прямо і вниз, не помилишся, – сяйнула привітною посмішкою напрочуд впевнена в собі Петрик.

– Дурниці! – палко заперечив Андрій Петрович. – Якщо йти вниз і прямо, потрапиш на дно і згинеш до біса. В жодному разі не рухайтеся вниз, чуєте? Тамтешнім байдуже, хто ви і що робите, для них усі вороги. Вас це теж стосується, панянко! – Він суворо подивився на єті. – Ваш гламур вас не врятує, довгий язик не допоможе. Тримайтеся на нашому рівні, тут безпечно.

– Метрові черви з вами б не погодилися, – пробурмотіла Юлка.

Слова прозвучали зовсім тихо і нерозбірливо, вона не думала, що їх почує хтось, крім найближчих сусідів, але старий з дробовиком раптом почав лаятися і стукати зброєю в стіни, ризикуючи знести комусь голову випадковим пострілом.

– Спокійно, Семене Орестовичу, не переймайтеся так через цей невдалий проєкт. – Перевалюючись з ноги на ногу й допомагаючи собі балансувати витягнутими руками, Андрій Петрович підійшов до колеги і спробував відібрати дробовик. – Навіть якщо дощолози справді вилізли взимку і вимруть від переохолодження, не страшно, вони не мали цінності ні для природного середовища, ні для промисловості, ні для подальшого вивчення. Побічний продукт, та й усе. Виживає найпристосованіший, бажано з мінімальним розумом. Звісно, вам прикро, що ваша найперша життєздатна розробка на межі краху, але…

– Мені прикро, що ті безмозкі недотурнуті інфузорії мабуть і справді прогрівали свої наркобаки реактивною установкою, бо що ж іще могло збурити дощолозів?! – Старий тримав зброю міцно, відібрати її не було шансів. – А якщо так, це не залишиться непоміченим зверху і понесеться ого-го що! Скільки вам було минулого разу, Петровичу? Школу закінчували? А я пам’ятаю все! Тоді теж починалося з перевірок, імітацій, навчань, а закінчилося поверненням до природного стану в межах нечітко визначених кордонів. Я не хочу, щоб мою країну ненавиділи, а то й турнули через купку збоченого сміття, яке приліпилось як гівно до підошви в рамках програми роззброєння, вчасно опинилось під землею і вижило, але вже забуло урок і розмахує піхвами без шаблі! І не смикайте мене, я ще, дяка Богу, силу в руках маю і за дії свої відповідаю. От тільки павуків намарно випустили, та хто ж знав…