23.3

– Ти ж обіцяв, – невпевнено нагадала Юлка, що вже й сама не пам’ятала, що конкретно говорив щур перед лицем небезпеки. Здається, все підряд. – Ти сказав…

– Сказав, що вбережу вас від самого дна, але біолабораторія на нормальному рівні й не взаємодіє з бункером. Та ж її облаштували вже після Чорнобиля, коли тут з’явилося багато цікавого й недослідженого! Бункерні збиралися її підірвати, але вони ж не виходять, а посередники побоялися зв’язуватись, у ті часи контора була серйозна, зловили б – ніхто не знайшов би.

– Ти обіцяв водити нас безпечними шляхами, – крізь стиснуті зуби промовила Петрик. – В мене гарна пам’ять. Потрійна.

– А в мене щуряча, – зайшовся реготом Рікардо. – Вибіркова! Ну, йдемо?

Він не чекав відповіді, а застукотів кігтиками у темряву, з якою не могла впоратися жодна підземна люмінесценція, хіба що трохи пожвавити це місце, приглушити приреченість і додати яскраву плямку то тут, то там. З іншого боку, нерівно розподілені світлуваті ділянки стін часом грали злий жарт: порушували відчуття простору, погіршували орієнтування, сповільнювали і змушували натикатися на виступи, не помічати ямки, перечіплюватися через каміння і раз у раз влітати в чиюсь спину.

– От просто цікаво, яким має бути метеорит, щоб дістати до бункера? – раптом заговорив єті, коли Юлка наче заспокоїлась і вловила ритм переміщення, який полягав у тому, щоб уважно спостерігати за темним силуетом попереду і смикатися, коли смикався він, зустрічаючись із черговою перешкодою.

Вона спіткнулась і наступила Пушку на хвіст.

– Вибач, – прошепотіла у відповідь на його виття. – Темно…

– Смертельним для людства, – буркнув Антон, що повернув собі вигляд качкодзьоба і здавався на сто відсотків впевненим у власних рухах.

Щур почав лаятися через занадто бурхливий потік уяви сусідів, але його ніхто не слухав.

– А щоб заблокувати бункерним вихід чи хоча б ті їхні, я так розумію, ядерні технології, через які їх бояться чіпати? – наполягав єті.

Юлка знову ненароком наступила йому на хвіст.

Хвіст відпав.

– Що ж, він мені лиш заважав, – оголосив Пушок після довгого красномовного гарчання. – А про що я казав? Метеорит, так! Не обов’язково як у часи динозаврів, але вам не здається, що наш дружній вищий розум не влаштував би таку паніку просто через кілька космічних брил?

– Просто? – кисло перепитав Антон.

– Просто… – простогнав Рікардо. – Мій дім зруйновано, а йому просто…

– Ти живеш під землею.

– Я животію під землею! Де мій оптичний інтернет, де електрика, де підведена вода, де газ? Ти уявлення не маєш, чого коштувало облаштуватися хоч трохи стерпно, а тепер усе розбите! Усе!

– Я працюю двадцять чотири години на добу!

– Бо ти можеш працювати. Ну ж бо, влаштуй на роботу мене, але не на таку, де мені зроблять розтин!

Юлка відчула рух повітря і подумки скривилася, подумавши, що це від перекрикування, яке розносилося навкруг немов із рупора, але черговий порив приніс нудотний запах дизельного палива і мазуту, а потім попереду блимнув тонкий промінь світла, заметався нерівними стінами, опустився вниз і зупинився, слабо похитуючись, немов у того, хто ним керував, дрижали руки.

– Хто там?.. – донесло відлуння шепелявий шепіт. – Є хтось?..

Антон різко замовк, щур теж перестав кричати.

Промінь крутнувся, перестрибнув на стелю, трохи побігав виїмками і потьмянів зовсім, схований за чиєюсь об’ємною фігурою.

– Все тихо. Мабуть, бункерні дуріють біля вентиляції, – прозвучало голосніше і, здається, далі. – Замикаємось і збираємось, мені не подобається вся ця небесна катавасія. І випусти павуків! Кажу, випускай! Я сюди точно не повернуся, а більше нікому вони не треба.

Світло розширилося, блиснуло на чомусь металевому і зникло остаточно за поворотом коридору, натомість збоку заклацали маленькі гострі ніжки і спалахнули крихітні червоні вогники десятків очей.

– Що? – перепитала Юлка, вловивши краєм вуха роздратоване бурмотіння щура.

– Раджу їм спочатку їсти тебе, ти найм’якша і найбеззахисніша, – відрубав Рікардо.

Петрик ввімкнула ліхтарик, але він встиг вихопити лише кілька зблисків і швидкі тіні, що кинулися геть із різким клацанням. Що б там не ховалося, воно явно не хотіло ворогувати з набагато більшими істотами.

– Це просто забавка, від них ніякої користі, – зневажливо пояснив щур. – Їх зробили з металевим панцирем та інфрачервоним зором, але розуму дати не змогли й управління не вставили. Марнування ресурсів на сім кандидатських дисертацій і одне професорське звання. Ці павуки передохнуть без регулярного годування, та й по всьому.

Попереду знову майнуло світло – яскравіше, від великого ліхтаря.

– Хто там?! – прозвучало з тіні досить злякано. – Не підходь, стрілятиму!

Петрик вимкнула ліхтарик і спробувала зупинити єті, який голосно засопів і посунувся вперед, але її пальці лиш висмикнули жмут довгої шерсті з його вуха – і, як стало ясно за мить, коли вона оглушливо заверещала, вухо.