23.2

– Хто тут людина, крім мене? Ти загнав під землю Петрик, а вона взагалі колонія з іншого світу!

– Хай буде: ненавиджу гуманоїдів, – захихотів щур. – Наче є різниця, хто саме вважає мене сміттям. Не змінюй тему. Я намагаюся довести до вас ту ідею з ваших голів, що ваш вищий розум сліпий під моєю землею, тож пояснення його дій треба шукати зверху. Найпростіше: він попереджав про непомічені астрономами метеорити, а ці ваші загадкові числа з позначками – закодована відстань і час до епіцентру ураження. А хочете трошки складніше? – Голос Рікардо змінився, став серйознішим і похмурішим. – Тебе і твоє прокляття, – щур застрибнув Юлці на рюкзак, випростався як античний оратор, – цілеспрямовано вивели з міста на відселену територію для того… Емм… Перший варіант: знищити унікальним способом, щоб уникнути зближення світів. Другий: знищити природним способом, щоб уникнути конфлікту з тими, хто не хотів би тебе знищувати. Третій: віддати бункерним, щоб знищити світ, чи налагодити стосунки, чи вернути турнутих. Четвертий: захистити від тутурнутих. П’ятий: врятувати місто від оцього всього, що падає нам на голови. Шостий… Та озвучуйте самі свої думки, мене захитує від їхнього безперервного миготіння! Скажу тільки, що ваш вищий розум точно нічого не знає про бункер, крім, мабуть, його існування. О, шостий варіант: це все відбувається, щоб ви потрапили туди зі своєю технікою і вловили хоч трохи засекреченої інформації.

– Але ж є не один вищий розум… – невпевнено протягнула Петрик. – Різне було ж, правда? Пам’ятаю, мінімум двоє чубилися за модні тренди Пустозем’я позаминулого року. – Вона підняла чавунчик і потрясла ним біля вуха. Всередині немов застукало каміння. – Охолонуло… От цікаво, якщо ковтнути ці поживно-зігрівальні таблетки, температури тіла вистачить для магхімічної реакції чи вони заблокують кишківник? І нема на кому перевірити…

Юлці здалося, у неї всередині щось скам’яніло, застигло холодним згустком і тягне вниз, але вона відігнала тривожні думки й спробувала зосередитися на тому, щоб не дрижати й не крутити в голові одне й те саме, а вловити суть розмов, що велися поряд.

– Тобто наш вищий розум нас попереджає, а якийсь інший, може й не один, закидає камінням з неба? – запитала, невдоволено розуміючи, що голос не слухається, міняється за якимись лиш йому відомими забаганками, підкреслює не ті слова! Це ж не мав бути жарт, то до чого ті насмішкуваті інтонації? Вони зайві, налаштовують на неправильний лад, натякають, що поточна ситуація не катастрофічна! – Петрик, ти теж не можеш думати про своє життя і перспективи? – випалила Юлка не те, що збиралася, але іншосвітянка поводилася надто легковажно, це треба було чимось пояснити.

– Що? Я? – щиро здивувалася Петрик, вигрібаючи з чавунчика його деренчливий вміст собі в кишені. – Та я тільки про це й думаю! Наче я лазила б між вищими і бункерними, якби не розуміла, що ця робота – мій єдиний шанс не жити на смітнику й водночас займатися улюбленою справою. Звісно, ви скажете, що я завжди можу використати свій диплом замість туалетного паперу й шукати гроші деінде, але, знаєте, мені подобається брати участь у чомусь важливому, буквально міняти світ на краще, ось просто бачити конкретну проблему – і знати, що я частина команди, яка її вирішить, і ця команда знає, хто я, мені не треба вдавати з себе казна-що земне й нормальне.

– Вже знає, – багатозначно уточнив Антон. – Вже, і це дуже важливий нюанс. До речі, якби я не думав про своє життя, переповнене кредитами, аліментами, боргами, судовою тяганиною з колишньою за право опіки й декретною відпусткою дружини, то сидів би собі в статистичному, писав би дисертацію про вплив транспортної системи на магколивання підземних вод і висміював би кожного, хто йде на ризик задля кар’єрного зростання в невдячній корпорації з грантовим фінансуванням.

– А от я не можу думати про своє життя, мої думки надто швидкоплинні, – сумно поділився єті. – Можливо, зараз це й на краще.

– Зате я думаю про себе з ранку до ночі! – Щур смикався на рюкзаку, мабуть, жестикулюючи. – Тільки те й роблю, що думаю, як усе котиться в прірву і наскільки люди боягузливі й тупі! Як зарилися трохи під землю, то й щасливі, га? В безпеці? Вищий розум не дістане? А як дістане?! Чому я маю лазити у ваших головах, щоб почути щось корисне? Важко не патякати дурниці, а сказати те, що справді на душі?

– Важко не лізти в чужі думки?! – визвірився Антон і спробував його схопити, але Рікардо шмигнув униз, трохи подерши рукав Юлки. – Просто тварина… Груба безпринципна тварина, яка вимагає особливого ставлення.

– Побачимо, що ти заспіваєш, коли тебе розмаже на весь кратер справжнім метеоритом як коли вимерли динозаври, – проскрипів Рікардо. – Хоча насправді я не хочу знати, що це означає. Ви, люди, просто збочені маніяки! Припиняйте крутити ці картинки з апокаліптичних фільмів, я такого не дивлюся! Перепочили? Перегризлися? То вперед, хай з вами розбираються покидьки з біолабораторії, а я умиваю лапи.