Розділ 23.1. Підземне

Юлка не знала, куди бігти й чи має це взагалі хоч якийсь сенс. Зверху двигтіло, на голову сипалася земля і дрібні камінці, в повітрі літала тирса і дивна кислувата потерть, під ногами хрускотіли потрухлі шматки дощок і якісь пусті соти, про походження яких не хотілося задумуватися. Вказівки щура зводилися до того, щоб вести рівним похилим тунелем і забороняти лізти у незрозумілі ями, тріщини й заплетені корінням відгалуження – власне, туди, куди ніхто при здоровому глузді й не подумав би потикатися.

Телефон Антона змовк, і в короткочасній тиші стало чітко чути, як у карманах Петрик дзеленьчать два інші – її та єті. Товстий пуховик непогано приглушував звук, та й тривало це лиш на кілька секунд довше, але загальна атмосфера наближення апокаліпсису додавала кожній події непроглядної темряви і зневіри.

Не всім, ясна річ.

– Чекайте, треба перевірити. – Іншосвітянка зупинилася прямо перед Юлкою, поставила чавунчик на землю й запустила руки в кармани. – Я так розумію, тут знову нема ніяких мереж. Гляну, що встигло завантажитися зверху, поки не почистилося. Новини і все таке… Я швидко.

Антон спіткнувся, частина рожевого «кисіля» вихлюпнулася йому на взуття. Він щось гарикнув і почав трясти ногою на радість єті, що повернув мову, але поки не позбувся тваринних звичок і стрибнув гратися.

– Аномалія все, погода вдома нормальна, – швидко читала Петрик, ухиляючись від кружляння Пушка навколо антропоморфа і власного хвоста. – Боже, ви не повірите, але там взяли коментар у екстрасенса, таролога, ясновидиці, конспіролога, священника й метеоролога і дискутують про те, чия версія правильніша. Людям подобається варіант про всесвітню урядову змову для знищення бідних… зупиніть планету, я зійду! О, а з найостаннішого – несподіваний метеоритний дощ над Чорнобильською Зоною, який ніхто не передбачив, терміново, шок, сенсація, загадка космосу, подробиць нема, підписуйтесь на анонімний канал для обраних і безмозких. І три пропущені від Ніни… Прикро, що я не чула. З іншого боку, треба було надіслати повідомлення. А тут? – Вона сховала телефон і взялася за другий. – Пушку! Як розброкувати?

– Обличчям, але в мене зараз морда, якщо раптом хтось не помітив, – буркнув той, покусуючи свій хвіст.

– Особисто я помітила, що ти став дуже помітним. – Петрик звичним жестом почухала його за вухом і викинула з шерсті суху тріску. – О! Ледь не забула. В тебе теж сім, Антоне?

– Що? – перепитав антропоморф, намагаючись непомітно витерти ноги об єті.

– Там, де пищить вищий розум. Якось воно надто швидко зменшилось, як гадаєте?

– Ну так, звичайно, тільки от коли гнало мене з міста, було за двісті з крапками, – не повірив Антон.

– А в мене йшло від дев’яноста восьми і вниз, – пригадала Юлка. – Невже в кожного своє?

– Думаю, коли розбіглися, стало різне, – припустила Петрик. – Отже, це відстань, але не питайте про одиниці виміру, в мене нема ідей.

– Або ймовірності, – замогильним тоном шикнув із темряви щур.

– Двісті відсотків?.. Тобто щось мало статися двічі? – засміялася іншосвітянка, взагалі ігноруючи приглушений гуркіт і вібрацію під ногами. – Я голосую за відстань, і оскільки змінюється вона залежно від наших переміщень, припускаю, що це не до нас щось наближається, а ми підходимо до чогось, про що попереджає вищий розум. Логічно вважати, що це про бункер.

– Аж ніяк не логічно! – Рікардо роздратовано пхикнув, коли його зачепило хвостом єті. – Ти хоч уявляєш, на якій глибині окопалися бункерні? До них ще як до неба, тільки вниз!

– Тобто ми приблизно над ними, що й треба було довести, – переможно оголосила Петрик. – Що ж, одне з питань відпало.

– Ви були приблизно над ними й у мене вдома, – огризнувся щур. – Карту ту вашу ще маєте? Де забагато позначок? Байдуже, я бачу її у пам’яті Юлі. Там кожна помітка «бункер» означає можливість потрапити під землю, але жодна з них і близько не вказує ні на головий шлюз, ні на два запасні, ні на робочий з біосіткою, яким доставляють їжу, випивку, повій і людей для сатанистських ритуалів. Для ваших кураторів усе, що справді внизу, – невідоме. Може, тому що ви там усі такі? Не люди? В бункер пускають тільки чистокровних і знезаражених, якщо трапиться хтось підозрілий, його відкидають одразу. Відкидали, хе-хе. Здається, останніми роками неугодних просто вбивають, але це не точно, я не в курсі подробиць, намагаюся триматися подалі.

– Поки не задіяні гроші, – тихо сказала Юлка.

– Величезні гроші без особливих докорів сумління! – охоче підхопив Рікардо. – Хіба я не казав, що ненавиджу людей?