22.6

Горщик Петрик уже розколовся. Вона тихо лаялася, шкодуючи щось згоріле, і пхала у вогонь пустий чавунчик. Юлка відсунулася, даючи їй простір, і невдоволено зауважила, що чоботям жар не припав до смаку – зверху вони почали зморщуватися і пересихати, на носках змінився колір, від підошов ішов запах паленої гуми, причиною якого стала малесенька вуглинка. Куртка теж пахла чимось присмаленим, штучне хутро коміра поскручувалося, від доторку до язичка блискавки на шкірі долоні залишився червоний слід. А звідки парфуми? Дивне поєднання. Якісь троянди з корицею, цитрусом і мокрою собачою шерстю. Єті пригорів?!

Юлка смикнулася, повертаючись до Пушка, і ненароком зачепила лікоть Петрик. Та зашипіла, а за нею зашипів чавунчик, у якому піднімалася рожева піна.

– Вибач, я не навмисне.

Іншосвітянка відмахнулася і почала шукати хоча б ганчірку, поки на дрова лилася густа рідина з різким квітковим запахом. Юлка відсунула чавунчик кочергою до краю і, забувшись, спробувала вирівняти «загіпсованою» рукою, коли він похилився. Палець припекло добряче, показуючи, що дія слизу червів уже закінчується.

– Зараз-зараз-зараз! – Петрик металася кухнею, перестрибуючи щура, і зрештою знайшла обламаний рогач. – Зараз! – Вариво опинилося на столі, де стало ще густішим. – Це поживно-зволожувально-відновлювально-протеїново-вітамінний зігріваючий суп швидкого приготування і довгої дії спеціально для холодних ночей у несприятливих умовах. Так, пустоземського виробництва. Смачного!

Антон закрив обличчя руками. Юлка могла його зрозуміти. Натомість Рікардо повів носом і застрибнув на стільницю.

– Якщо я це з’їм, то стану великим і сильним як він? – вказав на єті, що теж шумно принюхувався, але поки ще грівся.

– Ні! Ти просто наїсися, зігрієшся і втамуєш спрагу! – з натиском пояснила Петрик. – І я нікого не змушую, хочете бігати холодні й голодні, маєте право. Юлю?..

Здоровий глузд підказував, що це дуже погана ідея, але…

Було цікаво. Юлка нізащо в таке не повірила б, однак їй справді стало цікаво! Дивне призабуте відчуття… Немов на мить життя повернулося до звичного нудного ритму, де нове тістечно на вітрині – хоч якась подія, варта уваги. Воно швидко минуло, розчинилося в нав’язливому «та ні, годі, я не можу ризикувати просто так…», але Юлка вчепилася за нього як за ту тонесеньку ниточку, що пов’язувала з навіки втраченим спокійним минулим, і сама незчулася, як сказала:

– Так, налий мені, будь ласка.

– Можу запропонувати набагато простіші способи самогубства, – не змовчав Антон. – Принаймні без брудних тарілок.

Юлка випила свою порцію чисто назло йому і щоб підтримати Петрик, хоча на смак це мало відрізнялося від рідкого мила.

– Прикро, що не можна спостерігати за тобою в лабораторних умовах, – зітхнув антропоморф. – Було б пізнавально. Я б охоче…

Його телефон заверещав настільки голосно, що щур відшатнувся і сів у свою мисочку з їжею, а єті відстрибнув від груби і наїжачив шерсть.

– Заткнися. – Антон клацав кнопки, щоб вимкнути звук, але цього разу це ні на що не впливало. – Стулися!

Знадвору завило – не так, як раніше, а немов над самими головами летів реактивний літак. Юлка не вловила момент, коли схопила рюкзак і кинулася в погреб. Драбина поскрипувала, пальці не згиналися, ноги дрижали, серце вилітало з грудей, але тіло саме перлося вниз, у холодну темряву, під захист землі, подалі від вікон, тому що…

– Ти куди?! – Рікардо важко впав на плечі і тепер чіплявся за куртку й лоскотав вусами шию. – Яка тебе муха вкусила?!

Тому що…

Розігрітий єті ковзнув попід драбиною, обтрушуючи часточки білої і рудої глини.

– Юлю! Стривай! – Петрик не забула чавунчик, гарячі краплі розліталися навколо. – Тобі погано?!

– Я ж казав, – бурмотів Антон, гримлячи драбиною слідом. – Ну я ж казав! Чекай!

Тому що…

Його телефон не вгавав ні на мить, відлуння посилювало звук, і від цього паніка зростала ще більше, її не прогнало навіть відчуття твердої поверхні під ногами і широкий коридор за розламаною дерев’яною стіною, слабко освітлений чимось флуоресцентним.

Тому що земля здригнулася, хату знесло вщент, кілька головешок полетіли вниз, завоняло припаленою шерстю.

– Тільки не кажіть, що нас усе-таки турнули, – почула Юлка голос єті, перш ніж її заштовхали в пролом, а погреб закидало уламками, й зраділа, що до Пушка повернувся розум.

Потім стало не до оптимізму.