22.5

– А тепер саме час послухати твою неперевершену пропозицію, – звернувся антропоморф до Рікардо, що начебто передумав утікати й тулився до ніжок стола, уникаючи помахів хвоста єті. – Нумо, чекаю з нетерпінням.

– Та що там слухати? – Петрик явно стала сміливішою – можливо, завдяки підтримці Пушка. Ну або ж тому що вже не мала чого приховувати. – Пункт перший: ми йдемо вниз. Пункт другий: він здає нас бункерним і отримує винагороду. Легко запам’ятати.

– Ха! – чи то погодився, чи заперечив щур.

– Та не цей план, – нахмурився Антон. – Хочу почути той, що починається з пункту «Ми не відкрутимо йому голову».

– Вони всі такі, бо ми не відкрутимо йому голову! – на підвищених тонах оголосила Петрик. – Хоча й дуже хочеться, – додала за мить. – Але це унікальний вид, який перебуває під загрозою зникнення, тож доведеться терпіти.

– Або не доведеться, бо мені начхати на природу, яка намагається мене вбити, – різко кинув антропоморф. – Ну! – стосувалося Рікардо. – Я тебе уважно слухаю.

Юлка переступила з ноги на ногу і відчула, як болять пальці. Спочатку здалося, що їх прибило щось невидиме, і поза спиною пройшов мороз від передчуття чергового жаху, але одного погляду на посинілі руки й доторку до занімілого носа було достатньо, щоб зрозуміти: це від холоду. За минулі дні вона зовсім забула, як це – мерзнути, останні години трималася на чистому адреналіні, та зараз, незважаючи на близькість полум’я, до організму дійшло, в яких умовах він перебуває, і настав час відплати.

– Та сенс топити ще більше, ми тут надовго не залишимося, – сказав Антон, коли Юлка спробувала напхати в грубу стільки дров, скільки туди могло влізти. – Потріскається ж… Втім, роби як знаєш, це однаково буде не наша проблема.

Петрик почала вишукувати металеву посудину, щоб зробити чай. Де вона збиралася взяти воду і, власне, чай, поки не уточнювалося. Єті притулився до вже теплуватої нерівної цегли, немов розплився по її поверхні й нагадував моторошний малюнок, але принаймні стояв він на двох ногах (лапах?..) і не сутулився.

– Ви мене не чіпаєте, а я воджу вас моїми підземеллями і не скидаю на нижні рівні до бункерних, – урочисто виголосив щур. – Це надзвичайно вигідна угода, тому що самі ви здохнете швидше, ніж розберетеся, де просто хід, де перехід у справжню Зону, де пастки павукомозих, де не знаю чиї старі нори, а де лази до бункера.

– Павукомозі вимерли років двадцять тому, – звинувачувальним тоном нагадав Антон. – Не забріхуйся.

– Типу це якось вплинуло на облаштовані ними полювальні ями? Та наче ні, все як стояло, так і стоїть, – не зрозумів Рікардо. – А ти ще куди поперлася?! – крикнув він Юлці, що взялася за ручку дверей у сіни.

– По дрова.

Вона штовхнула двері й трохи розгубилася, коли вони відчинилися не відразу, а пішли вперед поступово, немов стримувані чимось м’яким – килимком, певне?.. З сіней повіяло холодом, але не настільки різким, як був на вулиці, а трохи затхлим, наповненим запахами й шурхотом, навіть злегка смердючим.

Миші. Ну звісно, вони ж збираються ближче до людей, коли холодає. Всього лише миші.

Антропоморф різким рухом закрив двері, перш ніж Юлка встигла вийти в темряву. Попід ногами шмигнули кілька сірих мишок з рудими смужками вздовж хребта і загубилися в кутках серед тіней.

– Серйозно? Ще одна захисниця тварин? Впустиш, коли ми підемо, а поки сядь, – Антон штовхнув стілець до відкритих дверцят груби, від яких аж пашіло жаром, – і погрійся, бо обморозитися багато розуму не треба, а тягатися потім з тобою ніхто не буде. А ти, – звернувся він до Петрик, що навіщось намагалася запхати у вогонь пустий горщик, – шукай для своїх пустоземських витребеньок залізо, глина тут трісне! Дістало… Як діти малі, чесне слово. Ти! – це вже адресувалося щуру, який зиркав навкруг безневинними оченятами і потирав лапки. – Я ж тебе власноруч закопаю, якщо мутитимеш щось своє. Тихо! Я знаю, що ти мутитимеш, бо я на твоєму місці вичавив би з ситуації максимум. Але зараз тобі вигідніше жити, згоден? І ні, ти не смажитимеш мишей хоча б тому, що мені це гидко.

– А мені гидко їсти їх сирими, але кого це цікавить? – з гіркотою відповів Рікардо.