22.3

– Ти зовсім тупенький?! – Щур гризнув його за палець і вислизнув із рук під розмаїті прокльони. – Хто не виходить з-під землі й тому не може самостійно вас переловити? Хто має чим заплатити? Хто полює за отими вашими безглуздими прокляттями?

– Біолабораторії? – припустила Юлка.

Єті порухав носом і висунув язик, готовий «лікувати» антропоморфа, якому це аж ніяк не припало до душі.

– Бункерні! – закашлявся від обурення Рікардо. – Нащо ви біолабораторії? Вони собі тихо розпилюють ґранти, вивчаючи мох і плісняву. Ви пліснява? На вас можна безпечно й без зусиль робити дисертації для всіх бажаючих? Ні? То гребіть подалі, не заважайте! А от бункерним ви були треба. Ну чи тільки ти, а інші йшли, так би мовити, бонусом для покращення настрою шляхом відрізання чого-небудь потрібного.

– Були?..

– Та звідки ж я знаю? Твого прокляття вже нема, тож яка з вас користь, крім розважальної? Але, певне, в наші нервові часи й те згодиться.

– Ти говориш про тортури? – Юлка ніяк не могла втямити, що торочить щур, раз у раз відволікалася на удари рожевого хвоста об підлогу і шипіння Антона, що волів зализувати покусаний палець сам. – Оце твоє… Тортури?!

– Ну… Назва залежить від точки зору, але можна сказати й так, – легко погодився Рікардо, скоса поглядаючи на рухливі вуха єті.

– Ти намагався приректи нас на щось гірше за смерть?!

Щур відступив до провалу в підлозі, і стало ясно: цього разу він справді втече, ловити його нема кому.

– Щось гірше, ніж те, на що люди прирекли мене? – вимовив глузливо. – Звісно, ні, хіба ж я звір якийсь?

– Тобто все, що ти казав раніше, брехня?! Про аномалію й плани бункерних і про те, що Україну можуть турнути через них?! Справа тільки в грошах?

– Справа в достойному рівні життя, який забезпечують гроші, яких я вже не побачу, – зверхньо пояснив Рікардо, балансуючи на самому краєчку. – А вас або турнуть, або ні. Може й ні… Не хотілося б, звісно, мігрувати й починати все з чистого аркуша десь у Західній Європі, там я теж нікому не потрібен, та ще й мовний бар’єр… Але це від мене не залежить, тож чао, амігос, бажаю не турнутися, обіцяю пам’ятати.

– І ти просто так чекаєш кінця? – не повірила Юлка. – Втечеш, причаїшся і чекатимеш, що станеться далі?

– А що мені дала ця країна, щоб я ризикував своєю шкурою заради неї? – нарочито перебільшено здивувався щур. – До того ж кінець буде не мені, а це важливий нюанс. Я ж тварина! Ну і значення має те, що бункерних повинна викурювати армія, а не ким там ви себе вважаєте, ось тільки наша влада настільки боїться збурити тутурнутих усього світу, що ризикує власними громадянами. З іншого боку, якщо тутурнуті справді піднімуться… А вони рано чи пізно піднімуться, їм і привід не треба, не просто ж так останнім часом розійшлися не на жарт й тягаються з бункерними! Отоді світу буде… як це у вас називається? Я в матюках не дуже розбираюся. Одним словом, бай-бай!

Він крутнувся назад, верткий і лискучий у відблисках вогню з груби. Його лапки відірвалися від підлоги, спина немислимо вигнулася, довгі вуса зблиснули і згасли, потрапивши в тінь. Здається, Рікардо махнув на прощання хвостом – ну чи той рухався сам у досить глузливій манері. Мить – і тварину поглинула шурхотлива темрява.

Ще мить – і щур вилетів назад, немов підкинутий потужним копняком.

– Ух! Привітики! Оце так зустріч! – Відлуння спотворювало голос Петрик, накладало фрази одна на одну, змушувало їх звучати майже одночасно, надавало їм якогось потойбічного забарвлення. – Куди ж ти, шановний? Ми ж іще тобі не подякували!

– Та застрельте мене хто-небудь, щоб я не мучився! – заскиглив Рікардо, шльопнувшись до ніг Антона. – Вони вже тут! Слухайте, я справді можу запропонувати чудову угоду. Чесне слово! Якщо пообіцяєте…

– Дочекаємося Стаса і ту ходячу біду, тоді й поговоримо, – зупинив його антропоморф. – Щоб не повторювати двічі і щоб ти був красномовнішим

– Якого ще Стаса?! – Щур почав помалу відповзати, але з двох інших сторін його чекали єті і Юлка. – Того, що ламав мої двері? А він тут що забув?! Господи, просто з’їжте мене, та й усе! Розчавіть! Отруїть! Розбийте мені тім’ячко кочергою!