22.2

– Чому мені здається, що ви втратили мову, а не розум, і намагаєтеся щось нам сказати? – Юлка погладила Пушка неушкоджденою рукою, ненароком зачепила крильця і вискнула, коли він вивернувся і клацнув зубами за міліметр від її зап’ястка. – Але можу помилятися.

Єті знову втупився під стелю і навіть трохи випрямився, втягуючи носом повітря навколо Рікардо.

– Міняю своє життя на важливу інформацію, – пропищав щур. – Готовий повірити всім вашим обіцянкам без письмових зобов’язань!

– Краще дочекаємося, поки вивітриться закляття і наш колега пояснить усе сам, – блиснув зловісною посмішкою Антон. – Чує моя душа, що так буде надійніше.

Пушок витягнув довгий язик і лизнув лапу щура. Рікардо зіщулився, майже скрутився в клубок, почав вертітись як навіжений, і в якийсь момент розхитаний цвях вискочив із погризеної шашелем балки. Щур беркицьнувся головою вниз, але єті підхопив його светрик кігтем і простягнув тваринку Юлці під самий ніс, ніби пропонуючи обнюхати і самій впевнитися не ясно в чому.

– Пушку, він якось пов’язаний із тим, що сталося з вашим другом Рантоліоном? – запитала вона, відхиляючись від маленьких кігтиків Рікардо, які миготіли немов вентилятори. – Чи він має стосунок до зникнення Стаса, Петрик і… і вас? – Хоч це формулювання й звучало дивно, та єті наче зрозумів і гарикнув у напрямку ходу в погреб. – Це він загнав вас у підземелля?

– Я лиш хотів допомогти! – Щур висковзнув зі своєї одежини, перекотився попід Пушком і на чотирьох лапах майнув до діри в підлозі. – Я дав їм добру пораду!

Антон кинувся навперейми, але як тільки він вкотре схопив Рікардо за загривок, щур зник, в руці антропоморфа жалібно заскиглила безпомічна морська свинка.

– Та коли ж ти вгомонишся, пекельне поріддя?! – Антон роздратовано струснув тварину – і відлетів до розваленого буфета, відкинутий сильними передніми кінцівками єті. – Я зараз з вами здурію… Що знову?!

Пушок обережно притиснув морську свинку до себе і почав заспокійливо гладити, вуркочучи їй над вухом.

У погребі щось загуло. Юлка могла поклястися, що це не вітер і не механізм, а більше схоже на голос. Людини чи тварини – хтозна?..

– А тепер серйозно. – В тоні щура з’явилися істеричні нотки. – Я буду корисним, якщо ви пообіцяєте…

– Пушку-у-у! – долинуло цілком чітко, незважаючи на потрійне відлуння. – Пушку-у! Будь ласочка, Пушку-у!

– …якщо пообіцяєте…

– Заткнися, – пригнічено відмахнувся Антон. – Що б ти не сказав, гірше вже не буде.

– Петрик! – зраділа Юлка і схилилася над темним провалом. – Петрик! – гукнула голосніше. – Ми тут!

Єті теж підійшов до погреба і щось прогарчав униз. Морська свинка в його лапах розпласталася ганчіркою й не видавала ні звуку.

– Гаразд, вмовили, – здався антропоморф і досить спритно висмикнув Рікардо з кривих кігтів, заробивши погрозливе сопіння й легкий удар по тій самій забитій нозі. – Що ти їм порадив шукати під землею? Її? – Він вказав на Юлку. – Нащо? Чому збрехав?

– Біолабораторію, – прошепотів щур, повертаючись до свого звичайного вигляду. – Щоб там вилікували його. – Він не рухався, але й без вказівок було ясно, про кого мова. – Вчені досліджують всяке таке дивне, тому я вважав, що теоретично… я їм наголосив: теоретично! Ну добре, я сказав, що в біолабораторії мають ліки від оцього всього рожевого. А ще вони хотіли знати, де вона. Юлія. Дівчина з прокляттям. А я що? Рано чи пізно вона обов’язково опинилася б під землею, тому чисто технічно я не збрехав. Але це не головне.

– Пушку-у-у! – Голос наблизився, але відлуння поки не зникло, і це було вдвічі моторошніше. – Пушку-у!

– Головне те, що ти намагався заманити під землю і мене, тож це не випадковість, – підсумувала Юлка. – Ну?..

– Я ж маю за щось жити! – верескнув Рікардо. – Я не маю ні роботи, ні пенсії, ні субсидії, тільки потреби! Думаєте, з дурників в інтернеті багало візьмеш? Чи думаєте, що підставні особи підставлятимуться просто так? Це колись люди старалися за ідею, лізли сюди просто тому, що це заборонено, підтримували з поваги до таємничості, хотіли доторкнутися до незвіданого, раділи, беручи участь у тому, чого не розуміли! А зараз що? Або плати, або йди під три чорти, всім начхати на твою унікальність і аномальність, поки її не можна посадити в клітку й монетизувати. А в клітку я не хочу, з мене кліток досить!

– Можна трохи скоротити? – в’їдливо поцікавився Антон. – Усі вже зрозуміли, що тобі треба гроші. Питання в тім, хто і за що їх запропонував.