Розділ 22.1. Ветеринарне

– Пам’ятаєте, я казав, що прохід сюди завалено, не протиснеться ніхто, більший за мене? – оманливо безжурно запитав щур. – Це було попередження, а не заспокоювання.

Підлога здригнулася, поліна-кругляки розкотилися, обліплена брудом дужка люка в, певне, погріб брязнула, маленький дешевий замок став сторчма. Антон відстрибнув, зачепивши головою задні лапки Рікардо, Юлка подалася до столу й упала на стілець, загнавши в багатостраждальну руку кілька додаткових скалок.

– А знаєте, що найгірше в таких погребах? – не вгамовувався щур. – Зазвичай вони настільки сухі, що…

Замок вилетів разом із шурупами, які його тримали.

– …що стають чудовою харчувальною ямою, і я зараз не про закрутки на зиму, ха-ха-ха!

Антропоморф схопився за буфет і потягнув його до люка, але потяглася лише верхня частина, вона ж перекинулася з оглушливим тріском і дзвоном битої кераміки, вдаривши Антона по нозі. Він похитнувся, й Рікардо використав його голову, щоб спертися й відчепитися від цвяха.

– Пропоную стратегію бігати по морозу, поки черви не передохнуть, ганяючись за вами. Заодно зігрієтеся. – Щур зробив сальто, зістрибуючи на підлогу, але прорахувався і впав на спину. – Ой-йой-йой!

Люк відлетів, ледве його не прибивши, і лише копняк від Антона в останню секунду відправив Рікардо до чобіт Юлки.

З погреба долинуло роздратоване рохкання.

– Це не дощолози, – озвучив очевидне антропоморф, розминаючи забиту ногу.

– Всієї правди ми не знаємо, – простогнав щур, чіпляючись за Юлку, щоб випрямитися.

Вона стримала бажання штовхнути його вниз, щоб він побачив тамтешню живність на власні очі.

В підлогу впилися яскраво-рожеві кігті довжиною як середньостатистичні пальці, над ними піднімалася не менш рожева шерсть.

Антон щось сказав. Юлка не почула, але вирішила вважати, що це й на краще, бо над темним провалом з’явилися довгі загострені вуха з китичками, а за ними – блискучі очі під густими бровами.

– Як воно мене винюхало?! – Рікардо відчайдушно виколупував якусь дощечку неподалік люку з явним наміром закопатися під підлогу, коли монстр буде зайнятий людьми. – Як воно там пролізло?!

– Пушок? – несміливо припустила Юлка.

– Пустоземське магічне барахло, – крізь стиснуті зуби заявив антропоморф. – І чому я зовсім не здивований? Так завжди буває, коли в команді іншосвітянка. Ті, з Пустозем’я, всі пустоголові, але жінки ще й притягують невдачі, і це – статистично доведений факт! А ти куди зібрався?! – Він висмикнув щура в останню мить і знову зачепив светриком за цвях. – З тобою ще не договорили, почекай.

– Воно мене з’їсть!

– Хоч якась із тебе користь.

Єті вискочив одним довгим стрибком і замахав хвостом, вмить зайнявши собою половину кімнати. Він не те щоб збільшився – правильніше сказати, його немов стало більше. В нього витягся хребет і кінцівки, піднялася сторчма шерсть, відчутно побіліли зуби і намітилися зачатки шкірястих крилець між лопатками. Він стояв, зігнувшись, майже торкався руками підлоги і насторожено водив товстим рухливим носом, щось вловлюючи.

– Пушку, ви ж нас пам’ятаєте? – лагідно промовила до нього Юлка, в глибині душі впевнена, що не хоче знати чесну відповідь на це запитання. – Пушку, це ми. Мене звуть Юля, ви врятували мене від тутурнутих і привезли сюди на своєму шатлі. А то Антон, він теж працює в «Землі», у магпроблемному відділі. Здається, ви маєте деякі побічні ефекти після ветеринарного лікування Петрик, але я впевнена, що Антон усе виправить.

Пушок опустив голову, спідлоба зиркнув через плече на антропоморфа і зробив крок до Юлки. Їй здалося, він збирається підставити лоб для чухання, тож вона повільно простягнула до нього руку, забувши: толку від застиглих пальців зараз ніякого. Але йєті справді потягнувся до руки – і різко лизнув долоню жорстким язиком, немов пройшовся по забруднених ранах наждачним папером, зчистивши все, навіть відвислі залишки вцілілої шкіри.

Щур жалібно запищав, Антон брудно вилаявся, Юлка від несподіванки втратила дар мови.

Пушок загарчав і плюнув густою тягучою слиною, що скувала руку як клей і тверділа з кожною секундою.

– О, прекрасно, тільки мутованого пустоземського сказу нам і не вистачало, – зітхнув антропоморф. – Зате заживе як на собаці. Гей, Пушку! Чуєте? Пушок!

Єті перевів погляд на щура і хижо облизнувся, вдарив хвостом об підлогу, стиснув кігті так, що вони прокреслили в старих дошках глибокі борозни.