21.4

Антропоморф підняв його за загривок на рівень своїх очей. Відблиски вогню підсвічували кругле черевце щура, короткі криві лапки, довгий голий хвіст і в’язаний светрик з оленями. Рікардо не крутився, лиш зло посмикував білими вусами і ворушив погризеними вухами. Антон вдивлявся в нього наче в якесь диво.

З іншого боку, мало ж і його щось дивувати у звичній йому магічно-рептилоїдній реальності?

– Якого друга? – затамувавши подих, уточнила Юлка.

Здалося, щур не відповість, але він чмихнув антропоморфу в обличчя і сказав:

– Того, що у вашій компанії найважливіший.

– Стаса?

Антон зневажливо фиркнув, покрутив тваринку як іграшку і недбало опустив на стіл, просто в брудні тарілки.

– Звідки мені знати, як його звуть? – Щур підскочив і впер кулачки в боки. – Я з ним не знайомий, але чув, що бункерні зловили найголовнішого з ваших. А Стас – це ж той, що вже опісля ломився до мене додому, хіба ні? Чи у вас було два Стаси?

– Рантоліон!

– Ось-ось, щось таке поважне, родовите, одразу відчувається авторитет, – погодився Рікардо. – Бункерні не дурні, мигцем збагнули, кого брати.

«Бункерні – люди», – із зайвим полегшенням зрозуміла Юлка і несподівано виявила, що їй уже начхати на нове невідоме в цій зміненій реальності.

Ну добре, тож жителі бункера вловили природну зверхність атланта і вважали його пріоритетною ціллю. Отже, тут чекали гостей від «Землі»? Чи лише хотіли обезголовити першу-ліпшу непрохану компанію, що приперлася якраз посеред чогось підозрілого?

– А ми можемо дізнатися, чому, з твоєї точки зору, цей холод можна вимкнути? – ліниво поцікавився Антон, вдивляючись у полум’я.

– Бо там є хтось із прокляттям як було в мене, а я тепер знаю, як із цим можна впоратися? – запропонувала ідею Юлка.

Вона охоче говорила б про що завгодно, аби не думати, що робити з рукою.

– Та не з твоєї точки зору! – обірвав антропоморф. – З його.

– Він Рікардо.

– Він якась дивна фігня і він щось знає.

– Та ти сам качкодзьоб! – не стрималася Юлка. – Тут усі однакові!

– Хто я?

Антон виглядав здивованим. Створювалося враження, що він вперше про це чує і глибоко зачеплений за живе. Його довгасте обличчя витягнулося ще більше, великі темні очі заблищали як від вологи, широкий ніс неритмічно засмикався немов перед чханням.

– От тільки не треба вдавати, що ти просто шерстиста людина з рудиментарним дзьобом, перетинками і хвостом, – буркнула Юлка, не впевнена, що чинить правильно, і від того ще більше знервована.

– У мене видно хвіст?! – Антропоморф почав обмацувати свою задню частину й щось притискати в районі сідниць. – А зараз? – Він повернувся спиною. – Є?

– А я звідки знаю? – Роздратування невпинно рвалося назовні. – Без прокляття нічого нема, навіть якщо все є. Я ж тепер нікого не впізнаю: ні Стаса, ні Петрик, ні єті… Почистите мені пам’ять, та й усе.

– Вперше чую, щоб рептилоїди і єті мали антропоморфність, а тим паче користувалися нею.

– Га?..

Щур захихотів.

– Без прокляття все є, навіть якщо нічого нема, – перекривив Юлку й побіг до буфета, щоб витягнути запилену аптечку. – Він зараз людина, – пояснив, щирячи вузькі зуби. – Принаймні голова і руки, бо лапки незручні для активного виживання, а дзьоб пропускає забагато морозного повітря. Але якщо бувало інакше, а інакше бувало, поглянь на його шию, вона вкрита шерстю, то в бункер його теж не пропустять… Невже це означає, що чистити тобі руку нема сенсу, нам однаково кінець?

– Геть із мого мозку! – Антропоморф кинув у нього колись запліснявілу, а нині висохлу до скам’яніння ганчірку. – Ще раз так зробиш, і я…

– Розплачешся від образи? – глумливо перебив Рікардо. – Ой!

Антон почепив його за светрик на цвях, що стирчав із давно не біленої балки, й підхопив аптечку, яка випала з ослаблих лап.

– Юліє, – він посунув ногою розхитаний стілець із кутка ближче до стола і ввімкнув ліхтарик телефона, – сідай, треба промити, поки не стало гірше. А ти, звіринко, – адресувалося щуру, який повільно розкачувався і відкидав моторошні тіні, – починай розповідати, і бажано так докладно, щоб я повірив у твою цінність. Трясця тобі!

Юлка підняла голову й побачила, як під стелею розпачливо розмахує кінцівками немовля з коротким шкірястим дзьобиком і широким хвостиком.

– Не треба! – Їй здалося, антропомоф розчавить безсовісного щура тут і зараз, тому вона вискочила між ними і замахала руками. – Антоне, це ж просто дурна самотня істота! Не чіпай його!

– А якби воно перекривлювало твої дитячі фото?!

– Ну то його перекриви, і розійдіться! Й не треба мені та сто років як прострочена аптечка, в мене є своя! Посвіти сюди!

Поки Антон сопів і скреготів зубами, дрова прогоріли і розкотилися знову. Юлка присіла, щоб зсунути їх докупи і підкинути нових, але однією лівою це було проблематично. Та й хіба не потеплішало? Але одного погляду на вікна було достатньо, щоб впевнитися: ні. Фанеру покривала паморозь, що поблискувала від світла, й танути вона явно не збиралася.