21.3

– Вибачаюся, що димно, димар був непрогрітий, тому спочатку потягло дим на хату, – пояснив щур Рікардо, ховаючи лучину подалі від вогню. – І їсти нема чого, ваші друзі все перенесли до мене. Випереджаючи наступні запитання: я не планую вас з’їсти, хоча й міг би, не співпрацюю з бункерними, хоча й міг би, і відчуваю, що насувається щось страшне, чого мені не хочеться переживати на самоті, хоча я міг би, не одне десятиліття пережив, але маючи вибір, якщо ви розумієте, я вибираю командну роботу! Ну і тому що ту мою хату захопило підземне чудовисько.

– Га?.. – просипіла Юлка, притуляючись до погризеного мишами буфета з тріснутим склом і якимось надщербленим біло-синім сервізом усередині. – Ти!

– Та гаразд, я не проти, можна й на ти, – милостиво махнув прилизаною головою щур. – Хоча, знаєш, я вже міг би мати шістдесят разів пра- правнуків. Але не маю, тому що я єдиний, унікальний і неповторний.

У сінях вкотре гупнуло, стукнуло, посунулося щось важке. Юлка відступила від дверей, мимохідь підхопила зачеплену ліктем пусту склянку з висохлими мухами всередині, повернула її на місце й перемістилася до затягнутого павутинням підвіконня.

– Не бійся, останніх мешканців цієї хати з’їли не тут, – обнадіяв Рікардо, – а організатори надто боягузливі, щоб сюди потикатися. І, здається, вже давно сидять без права на заставу за підозрою у потрійному вбивстві. Чи то ті, що з іншої точки? Розвелося їх… Колись вичищали слово «ядерний» із публічного простору, а зараз не було б заборони, тут готелі будували б. Глянь у грубу, будь ласка, я не подужаю посунути дрова докупи. В мене лапки, бачиш?

Двері рипнули, пропускаючи обліпленого снігом Антона і оберемок тонких сукуватих полін, які він тримав перед собою.

– Це підкидати, – сказав антропоморф, намагаючись відсунути з очей обледенілий капюшон. – Зараз впущу. Краще відійди, нічого не видно. Там уже як на полюсі, і я зараз взагалі не жартую. А синоптики кажуть, відлига, ха-ха. І вдома теж. Оце влипли!

– Влипли… – луною відгукнулася Юлка, пересуваючись до залізного пружинного ліжка з пустими коконами молі на вицвілому покривалі, за яким виднілися вузькі двері в, певне, спальню. – Тобто там аномалії вже нема?

– Чуло моє серце, що добре влипли! – погодився щур і спритно відскочив на облуплену розхитану лаву, притулену до поздовжньої стіни груби, а звідти – на стіл із засохлими залишками їжі в металевих тарілках.

– Там аномалія була масштабна, але нестабільна, а тут – наче сконцентрована навкруг чогось. – Всупереч своїм словам, Антон поклав дрова обережно, не оббивши грубу, і різко скинув капюшон, від якого полетіли бризки води і шматки льоду. – Як на мене, нам ще пощастило і ми не в епіцентрі. Підсунь вогонь, будь ласка, в мене пальці не гнуться. – Він притулив руки до поки холодної цегли і окинув поглядом кухню, кривлячись щоразу, коли на очі потрапяло щось розбите чи брудне. – Якого біса?! – Антропоморфу знадобилася майже хвилина, щоб розгледіти на столі Рікардо – ну чи повірити, що це не глюк. – Це ще що таке?!

– Я – той елемент, якого вам не вистачало, – почав гордовито щур, – щоб поглянути в обличчя прихованим страхам і відкрито визнати: світу кінець, з цим нічого не вдієш, виходу нема, надія давно померла, ніхто не прийде на допомогу, всім байдуже, навіть Ніні, ця реальність заслуговує сколапсувати, тож треба здохнути з максимальним комфортом і… Що це я зараз озвучив?! Не хочу! Дайте мені нормальні думки, поки я не повісився на власному хвості!

– Це Рікардо, – пояснила Юлка і спробувала взяти кочергу. – Він місцевий. Аномалія пригнала в його дім підземних мутантів, тому він утік сюди. Гадаю, це місце ні з якими бункерами не пов’язане.

– Звісно, пов’язане, кудою ж я сюди прибіг? – заперечив щур. – Але ці ходи не робочі. По-справжньому. Взагалі. Завалене все, ледве протиснувся.

Долоня не стиснулася. Кочерга впала на підлогу з оглушливим ляскотом, відбила від груби великий шматок наліпленої глини і відкотилася до ніг Антона. Юлка розгублено посмикала просякнуту брудом пов’язку, немов під нею була не її власна кінцівка, а якесь замотане поліно, що дивним чином виросло з зап’ястка і геть не мало чутливості.

– Я вже казав, що ми влипли? – Рікардо зробив сальто зі столу і чиркнув кігтем по хустинках, які виконували роль бинта, відкривши розпухле запалене місиво рваної шкіри і дрібного сміття. – Можу сказати ще раз. Та ні, я не про рани, то взагалі дурниці! А от те, що туди потрапив слиз дощолозів, справді погано.

– Мене паралізує всю?! – охнула Юлка, відмовляючись вірити діагностиці від щура, але… Долоня справді не слухалася!

– З якого дива? Це ж медичні черви, їх виводили для фармацевтики. Рано чи пізно відпустить, тоді стогнатимеш як різана, анальгетиків однаково ж нема, хіба що збігаєш собі по черва про запас, – відмахнувся Рікардо. – Можна його засушити чи кинути в спирт… Не повірите, скільки людей вважали це гарною ідеєю. Погано те, що в бункері стоїть захист від усього, крім людей, з такою рукою ти туди не пройдеш щонайменше тиждень.

– Чудово, я й не збиралася туди йти!

Щур відсахнувся, наче на нього замахнулися чимось важким, спіткнувся об кочергу і сів на мокрі чоботи Антона.

– А хто ж тоді врятує твого друга й вимкне холод? – запитав шоковано. – Типу я знаю, що загалом людям нас… начхати на інших людей, але ж ми теж здохнемо, а я надто молодий, щоб помирати!