21.2

Юлка вибігла на дорогу, глянула направо і наліво. Сліди шин бігли в темінь, гладка стежка червів перетинала дорогу впоперек і звивалася серед складених усередину остовів старих хат. Це там був центр містечка чи хоча б дорога, якою зрідка проїжджали авто? Угу, і балакучий щур, що запрошував під землю.

– В тебе добре відчуття напрямку, – схвально кинув антропоморф і, схопивши Юлку за руку, потяг її по стежці з такою швидкістю, що вона ледве встигала переставляти ноги й ловити рівновагу, коли розхитаний рюкзак бив у шию. – І фізпідготовка на висоті. Чи таки правда, що слиз чорнобильських дощолозів діє як стимулятор? Отут наліво. Поворот! Тільки не кажи, що знову падає мороз і це все зараз покриє лід… Дістало!

Юлка хотіла спитати, куди він так біжить, і попередити про Рікардо та його підступи, але не могла повноцінно набрати повітря в легені й коротко сопіла, проклинаючи неслухняні ребра і якийсь не такий хребець у спині. Погода справді мінялася, і, на відміну від попередніх разів, це відчувалося напрочуд чітко і різко, ніщо не зігрівало зсередини, кожен порив вітру пронизував до кісток, мокра тканина одягу обпікала шкіру, а в легенях розгоралося колюче полум’я.

– Фігово. – Антон міг говорити, але його голос звучав приглушено, ніби звіяний вбік. – Ця чужа аномалія швидша і потужніша. Дуже сподіваюся, що поблизу трапиться хоч якесь укриття, бо інакше будемо імпровізувати, а такого я не люблю. О!

– Що?

Від несподіванки Юлка спіткнулася, послизнулася і в’їхала антропоморфу у спину.

– Щось підозріле, але мені скоро буде байдуже, моя терморегуляція не справляється. – Від радості він забув огризнутися і, потираючи руки, поспішив до приземистої цегляної хати, що запрошувала до себе міцними привідкритими дверима. – З іншого боку, дощолози точно зникнуть як вид, якщо, звісно, десь не залишилося незачеплене лігвище. Шукаймо позитив.

– Це ж… Це…

«Здається, це та облаштована хатина з сайту, яку ми гуртом вирішили вважати надто непевною!» – та Юлка ніяк не могла вхопити достатньо повітря, щоб сказати щось голосніше за писк.

– Тю! Тут наче звірі погреблися, – гукнув Антон, заглянувши всередину. – Але є груба і дрова, і видно, що жили люди. Ходи швидше! Я серйозно! Може, воно й якась пастка, але ми цього не дізнаємося, якщо замерзнемо за порогом. Чого застигла? Якщо вже я кажу, що береться справжній мороз, то тебе точно скує як дурних рептилоїдів.

Ноги не рухалися. Юлка б заверещала від жаху, якби могла, але дихання осідало на шкірі та віях крихітними крапельками води і перетворювалося на шматочки льоду, що танули майже одразу, посилюючи відчуття холоду, особливо на губах, які стали немов гумові, ворушилися повільно й неправильно.

– Ти там примерзла, чи що? – поквапив антропоморф, спішачи кудись за хату. – То ще почекай, поки зовсім у грязюку вмерзнеш. Ходи, забарикадуємося!

«Від кого? Хто з наших недругів слабкий настільки, щоб зважати на двері?» – Юлка смикнулася щосили і впала на коліна, але чоботи таки випали із землі – разом із важкими шматками примерзлого ґрунту на носках, що осипалися лише коли вона стукнула ними об ґанок.

Повіяло димом.

– Ого, швидко ти. Коли встигла? – Антон саме тяг всередину оберемок дров. – Не спали тут усе. – Він кинув поліна на підлогу сіней і вискочив під вітер, щоб набрати ще. – Пошукай води, треба зігрітися. І глянь електрику, раптом вони до бункерних врізалися?

– Хто? – Юлка, допомагаючи собі неушкодженою рукою, долізла до дверей якраз вчасно, щоб відкрити їх антропоморфу і новій порції дров.

– А я звідки знаю, хто тут хазяйнував? Думаю, недоумки, яким замало в житті адреналіну. Обережно! – Він знову гримнув полінами, мало переймаючись, куди вони котяться, і повернувся на вулицю. – Не впускай холод, мені така допомога не потрібна. Ще пару разів наберу, щоб був запас, і позакриваю все, не хвилюйся.

Запах диму став міцніший, у ньому вловлювалися спалене листя і якийсь пластик. Юлка навпомацки перетнула сіни, палко бажаючи, щоб Антон неправильно висловився і насправді вже розтопив грубу сам. На стіні під пальці трапився вимикач. Вона клацнула його, не впевнена, на що краще сподіватися, і майже зраділа, коли нічого не сталося. Отже, це місце не під’єднане ні до чого таємного? Просто облаштована заповзятливими людьми хатина для дурників з інтернету, що мають зайві гроші й не мають інстинкту самозбереження?

Перед очима щось блимнуло. Юлка не одразу зрозуміла, що це тоненька щілина між дверима і косяком, в яку пробивається відблиск полум’я. Вона провела рукою перед собою і зойкнула, вдарившись об залізну клямку. Куди її?.. Натискати? Піднімати? Крутити?

Щось десь клацнуло, і двері відчинилися, відкривши трохи задимлену кімнату з повністю закритими фанерою вікнами і не надто старанно обмазаною грубою, в якій потріскували округлі поліна.