Розділ 21.1. Щуряче

Світло спалаху змусило червів пригальмувати на мить, застигнути без руху моторошною білястою скульптурою, а от світло фар, що стрибало з боку в бік як навіжене і немов намагалося знайти додатковий прохід серед хат, навпаки, додало їм активності.

– Ого. Я був певен, що ті втечуть одразу, – зі здивуванням і легесеньким натяком на повагу сказав Антон. – Що ж, приємно розчаруватися в людях на один раз менше.

Автівка пригальмувала метрів за тридцять.

– Боягузи, – прокоментував антропоморф. – Але я буду вдячним і промовчу, – пообіцяв, вловивши розлючений погляд Юлки. – Кожна макова зернинка людської небайдужості заслуговує на відро добрив для подальшого зростання.

Авто стартувало з місця немов підстрибом і промчало повз, виляючи і розбризкуючи колесами грязюку.

– О, ні, все нормально, вони просто звернули не туди, – вищирився Антон, демонструючи дрібні зуби. – Ну добре, починаймо панікувати. – В його кармані коротко продзиньчав телефон. – Навіть не знаю, за що сьогодні себе зневажати… Чи за орендовану машину без нагляду, чи за безкоштовний сир. Де твій планшет? – стосувалося Юлки. – Спробую ще раз вийти з тої спільної мережі, бо вищий розум мене не відпускає.

– Викинула.

– Що?! – Нарешті антропоморф повністю сконцентрувався на ній і перестав пирхати навздогін затихаючому звуку мотора, немов невдоволення могло б щось покращити. – Навіщо?

– Зламався, – трохи прибрехала Юлка, щоб уникнути довгих пояснень. – Усе поламалося. Ходімо.

– Куди?!

– Хочете залишитися тут? Навряд чи. Особисто я хочу опинитися подалі від харчувальної ями!

Сховати жах не вдалося, він пробився в голос, пискнув тонкою нотою, змусив слова не встигати за думками, а пальці тремтіти в такт пропущеним приголосним.

– Та загалом після харчування харчувальна яма перестає бути харчувальною і стає розмножувальною, – дещо знічено зауважив Антон. – А потім помиральною, але оскільки зараз не сезон, дощолозів розбудила аномалія, друга стадія пропуститься і вид напевне вимре. Не скажу, що я за ними сумуватиму… Може, справді тебе сфоткати? Більше ніколи такого не побачиш.

Юлку знудило. Нахилившись, вона ледь не накололася обличчям на гнилі жердини й відсахнулася, коли місяць блиснув на колись білому кросівку явно не часів СРСР.

– Тихіше, будь ласка, хочу зняти хоч хвилину відео, – попросив антропоморф. – Дати таблетку від нудоти? До речі, от чомусь я сумніваюся, що твоя аномалія долізла аж настільки глибоко під землю… Але черви тут, тож, схоже, долізла. А хіба ми не на ти?

В нього знову задзенькотів телефон. Антон тримав його перед очима, тож побачив сповіщення і присвиснув, ще й інші глянув, і прокрутив стрічку вниз.

– Що там? – Юлці здалося, це не приватне листування, а щось від «Землі». – Завдання?

– Дві нагороди за два вирішені конфлікти з високою вірогідністю летальних наслідків, – ошелешено промовив антропоморф. – Дві дуже великі нагороди від дуже шанованого відділу.

– В нас був летальний наслідок!

– Був, але його спричинив не конфлікт. Поглянь сюди! – Антон вказав на екран, якого Юлка не могла бачити зі свого місця, але уявляла, що там відбувається. – Ті троє опинилися в ямі, приготувалися помирати разом і пробачили одне одному всі гріхи, а ми отримали гроші. Потім ми їх витягли, ненависть повернулася і завдання актуалізувалося. Далі? Двоє боягузів утекли, залишивши третього на, з їхнього погляду, вірну смерть. Вони вирішили, що розплатилися за всі надумані образи, і ненависть зникла, а ми отримали гроші, я вже, здається, казав. Те, що після сталося із…

– Сергієм!

– Угу. Це природний перебіг подій, на систему таке не впливає. От якби його прирізав той малий…

– Ви взагалі нормальний?!

– Я досвідчений працівник корпорації «Земля (геоїд)», – сухо нагадав Антон. – Я за замовчуванням не можу бути нормальним, бо всі нормальні або тікають у перший місяць, або бараняться у другий, або випилюються у третій. – Він зробив кілька знімків і коротких відео, звично проклацав кнопку гучності, щоб вимкнути вереск вищого розуму, і посвітив на купу червів, що немов потроху збільшувалася, хоча нових особин туди не прибувало. – А чому таке враження, що ще нічого не закінчилося? Краще ходімо звідси.

– Вони лізуть із-під землі? Але ж аномалії вже нема! Чипи тих трьох не зламалися!

– Вочевидь, є.

Юлка підтягла рукав, показуючи руку, на якій нічого не світилося, про недавнє минуле нагадували тільки темні плями як від старих опіків.

– Нема!

– Гаразд, твоєї нема, – на подив легко погодився антропоморф. – Вітаю, я завжди в тебе вірив.

– Брехня.

– Кажу, твоєї нема, отже, є чиясь іще. Може, внизу? Байдуже, нас це не стосується й ми на це не впливаємо. То йдемо?

Біляста купа немов вибухнула зсередини, розпалася на продовгуваті шматки, розлетілася на кілька метрів навколо і не спішила збиратися назад у яму. Деякі черви ритмічно звивалися, деякі витяглися як мертві, інші намагалися підняти той чи інший кінець тіла і недвозначно спрямовували свій шлях до людей.