20.5

– Сергію! – викрикнула вона, привертаючи увагу явно шокованого чоловіка. – Чуєте?!

– Та які до біса закопані діаманти? В бабусі делікатесом вважався хліб із цукром! – Той дивився пустим поглядом кудись у темряву. – Боже, які скарби?! Я хапав, що косо лежало, мутив потроху, підмазував і підмазувався коли треба було, але сімейні цінності?! Ну типу як? Звідки? Це вже криза сучасної шкільної освіти? ТікТок головного мозку? Але ж ми з братом росли разом, він бачив те саме, що і я, звідки в нього ця дурна ідея?!

– Допоможіть Антону!

– Ми ж не якісь англійські лорди, якби в нас і було щось коштовне, його б віддали за їжу в тридцять третьому! – Сергій ніяк не реагував ні на крик, ні на смикання за рукави, ні на червів, що бадьоро збиралися навкруг ями, поки огинаючи людей напівколом. – Чи забрали б німці! Чи коли трусили податки з груш після війни! Чи як діда вислали! Чи як бригадир пиляв трактори, а винним дядька зробили, механіка, все обшукали й посадили! Закопані скарби! Та в нашому селі тільки овочі на зиму в кагати закопували і самогон ховали, бо він був універсальною валютою, щоб зорати город, привезти дров, заколоти свиню, родитися, хреститися, женитися і вмерти! Кругообіг пляшок у суспільстві! Даєш комусь за оранку, отримуєш назад на поминки!

Юлка припинила його скубати ще на моменті про груші. Це було марно. Чоловік дурів від своїх власних жалів, гаяти на нього час не мало сенсу. Навіть якщо він раптом отямиться й візьме до уваги смердючу й шипучу реальність, не факт, що його не накриє паніка з цього приводу.

Не зважаючи на слова антропоморфа, вона посунула на край ями обламану, але наче міцну посередині коротку дубову дошку, сперла на неї та залізяку іншу, теж невелику, й ступила на хитку конструкцію, щоб наблизитися до Антона.

– Зараз я сяду й дам вам руку. Спробуйте її схопити.

– Не треба! Йдіть звідси. Сам не вірю, що це кажу, але тікайте до машини!

– Зараз, секунду… – Дошки були слизькі й нерівні, ноги – слабкі й немов чужі. – Зараз… – Юлка наплювала на все й сіла на дошку верхи, навалилася на неї, схопила антропоморфа за одяг і спробувала потягти вгору. – Зараз… Тільки знайду точку опори. Зараз…

– Вам лікуватися треба!

– Хватайте мене за руку!

Несподівано тягти стало легко, але ненадовго – до моменту, коли Юлка зрозуміла, що тягнеться тільки в’язаний светр і ось-ось передавить Антону шию. Вона спробувала вчепитися в його руку, але її пальці не тримали, а його почали розтискатися.

– Пусти!

– Нізащо!

– Рука німіє!

– Я не настільки сильна, щоб перетиснути нерв!

– Та невже? Гаразд, тримайся.

Антропоморф качнувся і якимось дивом, не інакше як уникаючи наступних спроб допомоги, вчепився іншою рукою в залізяку. Та здригнулася, дошка під Юлкою відчутно посунулася вперед. Було страшно оглядатися, щоб глянути, скільки залишилося до краю. Поки що тримається ж, чи не так?

– Все, далі я сам, красно дякую, греби звідси, – грубо наказав Антон, закидаючи лікоть на залізяку. – Годі! Я вилізу, не переживай, – додав привітніше. – Це питання техніки, а не зусиль.

– В сенсі? Та байдуже. – Було видно, що він вчепився не те щоб добре, але чіпко. – Не заважатиму.

Антропоморф раптом почав гучно лаятися й смикатися, немов передумав щодо своїх прогнозів і приготувався до неминучої поразки.

Все захиталося, але не тому що Юлка переоцінила план відступу й поповзла до твердої землі надто спішно. Вона й поворухнутися не встигла, а от до Сергія нарешті дійшло, що його кликали на допомогу, і він кинувся до ями, стрибнув на дошку скраю й поїхав разом із нею і розкислим ґрунтом у темну порожнечу. За мить опора Юлки теж зникла, а внизу затих короткий скрик і глухо стукнуло дерево. Ще за мить Юлка виявила, що чіпляється за Антона руками і ногами, а навкруг безперервним потоком сунуть черви й збираються в ямі, раз у раз спалахуючи синіми вогниками.

– Спокійно. Нам хвилюватися нема про що, йому вже теж, – холоднокровно сказав антропоморф. – Тримайся, буде краще.

– Кому?!

– Живим.

– Але ж він… Сергій…

Вона не могла в це повірити. Ось так просто, один крок – і все, наче й не було людини, її передісторії, сподівань, прагнень… Всього один хибний крок, і сімейна ворожнеча, звинувачення, заздрість, дурість втратили сенс!

– Якби не запанікував, був би живий, але не факт, що надовго. Не зісковзуй. Тебе не з’їдять одразу, вони падальники, їм потрібні трупи.

– Може, він тільки поранений? – бахнула Юлці шокуюча ідея. – Може, його можна врятувати?!

– Гаразд, виберемося – організуєш збір коштів на ексгумацію, сортування і некроманта, – легко погодився Антон. – У мене є знайомі, зроблять нормальну знижку. Як тільки відчуєш щось під ногами, не тисни одразу, а дочекайся, поки тебе почне піднімати.

– Що?!

– Дощолози. Черви! Їх вистачить.

– Що?!

Юлку посунуло вверх, вона й незчулася, як змогла схопитись за залізо поряд із Антоном і навіть підтягтися, і перегнутися, і залізти, і сісти, і…