20.3

«Клятий слиз! Як відчувала, що воно ще й галюциногенне».

«Хто казав про розумних роботів?».

Дві думки перепліталися й витісняли одна одну, розібратися, котра з них менш безнадійна, було складно. З одного боку, галюцинації зводили шанс протриматися ще хоч трохи до абсолютного нуля, з іншого – вони означали сяку-таку, але раціональну дійсність.

Черви почали скручуватися й підстрибувати як гумові калачики. Деяким з них вдавалося заскочити на сміття, й вони або безладно крутилися на місці, немов втративши координацію, або звивалися цілеспрямовано, вишукуючи шлях до людини.

Фігура простягнула руку. Юлка, збадьорена досить близьким сусідством черв’яків, схопилася за неї і ледь не заверещала від радості, відчувши під пальцями не пустоту і навіть не холодний гладкий метал, а теплу людську шкіру і край вовняного светра.

Її смикнуло вгору з несподіваною силою. Через те, що вона використала неушкоджену ліву руку, напрям руху змістився, ще й рюкзак, чіпляючись однією лямкою за праве плече, махнувся й потягнув кудись убік.

– Ви вже й на ногах не стоїте, чи що?! – сварливо обурився дуже знайомий голос. – Тримайтеся якось, чи мені вас на плечах нести?

– Антон?! – Юлка не повірила власному слуху і дотику. – Ви повернулися? Навіщо?

Та ні, цього не могло бути. Її рука лежала в звичайній людській руці, не в шорсткій долоні качкодзьоба!

– Це ми обговоримо, коли виберемося з лігвища дощолозів. – Він витяг із кармана кілька зім’ятих аркушиків і розкидав їх навколо, намагаючись попасти у найбільші скупчення червів. – Зосередьтеся, зараз активую оглушення. В нас буде хвилин п’ять.

– У вас нема мотузки?

– Є мило, – люб’язно відгукнувся Антон. – Більше нічим не можу допомогти. Увага, зворотний відлік.

– В тій ямі люди! Троє! Двоє чоловіків і дитина!

– Угу, звісно, посеред Чорнобиля в лігві дощолозів, та ще й живі. Це омана.

– Вони світили на мене і кликали на допомогу!

На підтвердження слів Юлки з ями залунали нові окрики – аж ніяк не дружні, роздратовані чиїмось вдалішим становищем, ображені на весь світ. Цього не зімітував би жоден штучний інтелект і не сфальсифікувала б жодна галюциногенна істота.

– Це шукачі скарбів, Антоне.

– Краще б мозок собі відшукали, можна й один на трьох, – буркнув антропоморф. – Обережно!

Спалахнуло зеленим, понад землею почав клубочитися товстий чи то дим, чи туман, в повітрі розлився запах ацетону і троянд. Юлка закашлялась, затулила рот руками, а тим часом Антон потяг зі сміття довгу слизьку жердину й опустив її край у яму.

– Чіпляйтеся по одному, а як дотягну до залізяки, хапайтеся за неї, ясно? – гукнув трохи привітніше. – Дошка гнила, часу нема, тому ніяких різких рухів!

За мить на поверхні з’явилася мокра голова наляканого підлітка. Звісно, він не збирався відпускати рятівну жердину, і, звісно, вона тріснула на краю, але Антон придавив її ногою і встиг схопити хлопця за куртку.

– Скільки тобі? – запитав, висмикуючи його в багнюку.

Шмат дошки полетів униз і вдарив когось по голові.

– Шістнадцять, – простукав зубами підліток. – Що це таке?! Такого ж не буває!

– Чудово. – Антон проігнорував питання. – Отже, ти достатньо дорослий, щоб стояти тут і нагадувати їм чіплятися за оту залізяку! – Він оцінив поглядом залишок жердини й знову опустив її у яму. – Хай хтось один стане на спину іншого, – звернувся до людей внизу, – а потім ми разом витягнемо останнього. Швидко, кожна секунда дорога!

Відкидаючи ногами млявих скручених червів, Юлка підійшла ближче і спробувала знайти ще щось довге, однак у світлі місяця нагромадження мотлоху здавалося однорідною масою.

– Та ви знущаєтесь? – кип’ятився Антон над ямою, де брати ніяк не могли визначитися з черговістю порятунку. – Мені байдуже, хто з вас перед ким завинив, але сильніший потрібен тут! Рахую до трьох, і дощолози прочухаються за три хвилини!

Залізна бочка майже півтора метри заввишки. Вона напевне витримає вагу людини. Іржава, ясна річ, і пом’ята, але ж це та висота, якої не вистачає.

І яку не кинеш у вузьку яму, бо вона покалічить того, хто внизу, або перевернеться боком і взагалі застрягне, перекривши вихід.

Застрягне!

Юлка вихопила кілька дощок, недостатньо довгих, але більших за діаметр ями, та радість тривала недовго, бо вони розпалися прямо в руках.

– Нарешті! – Антон допомагав вилазити наступному шукачу скарбів. – Тепер час подумати.

– Тату! – Хлопець від щастя ледь не скинув униз їх обох. – Татку!

Повітря стало ще більш їдким.