20.2

– Гей! Чуєте?! Є там зверху хтось нормальний? Допоможіть!

Юлка стягла рукав куртки настільки, щоб він закривав поранену долоню, і витягла з брухту заіржавілу бокову частину остову старого пружинного ліжка. Виявилося, під ногами гниють і пружини. Зачеплені, вони загули так, що черви поскручувалися секунд на п’ять, а потім завмерли не менше ніж на хвилину, поки не вляглася вібрація. Цього вистачило, щоб Юлка дійшла до краю ями – і ледь не впала вниз, коли зсередини їй в обличчя посвітили ліхтариком телефона.

– Привіт, – розгублено сказав хтось глибоко внизу. – Було б непогано, аби у вас була мотузка.

– Скільки метрів?

– Хоч би десять, щоб ви могли прив’язати її до чогось міцного. Нас троє.

На мить Юлка захотіла теж бути настільки відірваною від життя, особливо зважаючи на швидке переміщення червів у неї за спиною.

– Скільки метрів до поверхні? Ви мене сліпите, нічого не бачу!

– Емм… чотири? Але якщо стати комусь на спину, то менше.

Вона поклала залізяку поперек ями і відступила до іншої купи сміття – більш неоднорідної на вигляд, нестійкої, гострої і незручної. Лізти на неї було важко, ще й черви кидалися під ноги, але Юлку хитало, й вони ніяк не могли її перечепити, промахувалися мимо кроків і крутилися на місці.

– Ви куди?! Ми тут! – кричали з ями. – Чекайте!

– Нікуди не йдіть, скоро повернуся, – пробурмотіла вона неголосно, але люди внизу почули і, здається, образилися, тому що замовкли.

Десь же мав бути дріт, принаймні від радіо чи телефонний. Краще б телефонний, він міцніший, бо від радіо тонкий, швидко іржавіє і ламається. Такий висів удома на старому горіху, за десятиліття розпався на шматки і вріс у кору.

Нога провалилася поміж сміття. Юлка скрикнула, уявивши, що це її схопило щось підземне і тягне вниз, смикнулася з усіх сил і впала на якусь гнилу деревину, холодний метал і ослизле смердюче ганчір’я, вкрите засохлими грибами. Рука заболіла так, що хотілося вити, пов’язка зачепилася за іржаві цвяхи й просочилася брудом.

– А це типу драбина? – Збоку, прикидані розламаним штахетником, виднілися чорні від часу і темряви перекладини. – Чудово…

Відкидати дошки було важко, прислухатися до шереху і посвистування червів – страшно, розуміти, що драбина надто довга, важка, просякнута вологою, зрушити її з місця нереально, це справжній віковічний дуб, – прикро.

– Гаразд, інший план, – заспокоювала себе Юлка, відкидаючи палицею особливо спритного черв’яка, що дерся вверх і плювався слизом. – Дріт. Він є скрізь. Найперше, що бачиш у лісі на стихійному смітнику, це дріт. Наша планета обплетена дротами.

Вона не одразу помітила запах. Думала, це якась гниль, розворушена падінням. Трохи солодкого, трохи гіркого, трохи мокрої соснової глиці… Але дихати раптом стало важко, в очах потемніло, свист зник, натомість у вухах тонко задзвеніло, сигналізуючи про високу ймовірність попрощатися зі свідомістю ось просто зараз.

– Ну ні! Я тільки налаштувалася рятувати і рятуватися. Яка ще алергічна реакція?!

Та злість не допомагала, навпаки – стало гірше від усвідомлення того, наскільки мало залежить від зусиль, бажань і навіть сили. Юлка могла перетерпіти біль, могла побороти страх і відразу, могла розбити завдання на прості кроки, що не вимагали фізичної підготовки, але якась краплина слизу черв’яка перекреслила всі старання. Це ж навіть не отрута й не кислота!

«А хто сказав, що не отрута?» – фаталістично зауважив внутрішній голос.

Краще б він нагадав пошукати в рюкзаку щось проти алергії!

– Я нізащо не вирублюсь. Не з цією кількістю адреналіну, що зараз плещеться у мене в крові.

«Можливо. Але й толку від тебе не буде».

Юлка потягнула драбину – ну або ж вчепилася в неї, щоб не впасти. Перекладина відпала, вилетіла з руки кудись у напрямку червів і ями, й немов у відповідь повітря наповнилося черговою порцією дурманливого смороду, від якого не рятував ні натягнутий на обличчя комір, ні дрібний дощ, що мав би прибивати запахи до землі.

– Що ви там бурмочете?! – викрикнув той самий голос. – Швидше, будь ласка, це погане місце!

До нього доєдналися два інші – хрипкий і застуджений і тонкий роздратований. Ці не просили й не питали, а злагоджено висловлювали невдоволення затримкою – ну чи принаймні так Юлка інтерпретувала їхню лайку.

Втім, незаслужена агресія її зовсім не зачепила, тому що брати це близько до серця було ніколи. Розворушений мотлох посунувся, накривши кількох черв’яків і зачепивши інших. Сморід став нестерпним і в буквальному сенсі виїдав очі та слизову оболонку носа. Юлка спробувала сховати обличчя капюшоном, але ноги не тримали, голова паморочилась, тож вистачило одного невдалого кроку, щоб повністю втратити рівновагу і розтягтися на купі гнилі.

Внизу повітря було чистіше, кілька більш-менш нормальних вдихів подіяли як ліки, однак коли збадьорена Юлка підняла погляд, над нею височіла темна гуманоїдна фігура, що ніяк не могла належати до реальності.