19.4

Компас! Ну справді!

В кишеньці? Чи теж десь на дні поміж переплутаних речей?

Ясно, що не знайдеться просто так…

Юлка про всяк випадок струснула рюкзак, не дуже сподіваючись, що це допоможе, але під пальцями збоку раптом відчулося щось тверде й округле.

Отже, в кишенці. Залишається покласти в забинтовану руку і швидко блимнути ліхтариком, щоб впевнитися: північ там, де й має бути. Осьдечки, за бетонним громадським туалетом, можна добре сховатися, звідси ніхто не помітить світла.

Ну, і що ж тут?..

Метрові білі черви. Вони кишіли навкруги, рухалися беззвучно, нітрохи не плескали дощовою водою. Не наближалися, але оточили Юлку з усіх боків і немов кудись конвоювали. Їхні м’які кільчасті тіла звивалися в одному ритмі і завмерли, коли вона зупинилася, перетворились на непорушні статуї, з першого погляду нізащо не розбереш, що це таке розкидане по землі.

Стрілка компаса закрутилась як ненормальна, але зосередитися на ній було важко, зокрема тому, що пальці пораненої руки мимоволі здригнулися і компас, перевертаючись, полетів униз.

«Однаково марний», – відсторонено подумала Юлка, а наступної миті він зустрівся з блідим пружним тілом найближчого черв’яка, і всі черви сіпнулися разом, ніби крізь них пропустили слабкий електричний струм. Потім вони безпомилково повернулися до зачепленої істоти, і стало ще страшніше. Якщо раніше ці створіння рухалися в одному напрямку з Юлкою, то тепер вона перебувала в епіцентрі їхньої уваги і гарячково розмірковувала, на скільки вистачить ліхтарика і коли він заряджався востаннє.

Ушкоджений черв’як повільно обкрутився навколо компаса і блискавично стиснувся. Коли він розпрямився, біля нього нічого не було, навіть чека із супермаркета, який випав у Юлки з кишені. Інші почали згортатися й собі, але не всі одночасно, спершу зачепило ближніх, далі судоми прокотилися ніби хвилею.

Ліхтарик ослаб і замиготів.

«Ну ні! В мене ж є години три, не менше. Не смій!» – але що можна було вдіяти? Техніка розряджалася і ламалась. Як компас. Як авто тих трьох диваків з лопатами.

– Куди ви їх затягли? – прошепотіла Юлка, повністю забувши про машину на сусідній вулиці. – Хочете й мене туди забрати? Не діждетеся.

Черви піднялися на третину і ледь-ледь похитувалися, чекаючи наказу чи то дистанційно, чи від ще одного таємного лялькаря цього покинутого міста.

– Ми не поладнаємо, вибачте. Я вас боюся.

Вони почали злагоджено здригатися й пульсувати. Це нагадувало прийом сигналу в старій фантастиці, до якої Юлка ставилася прохолодно, а відтепер і взагалі вороже, тому що ті автори явно щось знали й приховували. Вона потрусила ліхтарик, змусивши його ненадовго світити яскравіше, і, високо піднімаючи ноги, спробувала вибратися з оточення.

Черви сполошилися, поспішили повернути втрачені позиції. Вони досі тримали дистанцію хоча б пів метра, але було важко маневрувати поміж їхніми верткими тілами, що, незважаючи на маплі розміри, рухалися швидше за людину.

Ліхтарик майже згас. Юлка стукнула ним об коліно, але краще не стало, хіба що додався зайвий синець і відлетіла кнопка перемикача.

– Чесне слово, не хочу бути грубою, та ви мені не подобаєтеся. Що ви зробили з тими людьми, га? З’їли? А рептилоїда? Де єті? І Петрик?

Черви завмерли й витяглися ще більше. Прислухалися? До тихого звуку голосу чи до значеня слів? Вони не мали ні морд, ні хребта, ні кінцівок, однак їхню позу можна було б наводити в посібнику для спілкування як приклад явної, майже не замаскованої погрози.

– А знаєте, в мене для вас дещо є. – Юлка навмання витягла з рюкзака пакетик цукерок і розірвала зубами. В обличчя пахнуло барбарисом, гострий краєчок подряпав верхню губу. – Смачного.

Вона сипанула льодяники віялом, ніби засіваючи землю зерном. Черви, яких зачепили цукерки, поскручувалися кільцями, інші готувалися взяти з них приклад.

Світло погасло, залишилися лиш відблиски фар на мокрих дахах і дрібне блимання найближчих роздратованих черв’яків. Юлка дочекалася, поки скрутиться хоча б половина з них, і побігла на сусідню вулицю. Там було справне авто і, певне, той, хто ним кермував – істота, подібна до людини принаймні зовні. Останнім часом це мало значення.

«А ще мені може пощастити і ми з водієм розминемося», – ризикнула спалахнути слабенька надія.

Пощастити… Смішно. Особливо без прокляття успіхом.

Черви теж дотримувалися такої думки. Вони збурилися, не встигла Юлка зробити й кілька кроків, забули про всі інші подразники і перегородили їй шлях невисокою мовчазною стіною. Вона спробувала перестрибнути їх із розбігу, але за першим рядом миттю сформувався другий і третій, і зрештою підошви опустилися не на землю.