19.3

***

– Антон казав, я проклята успіхом. Те, чого я хочу, стає дійсністю, хай навіть у дрібницях, а розплачується за це інша я. Тобто зараз, коли вона мене покинула… – Рука засвербіла з подвоєною інтенсивністю, натякаючи на неправильне формулювання. – …коли вона відступила й зосередилась на собі, – виправилася Юлка, – моє життя повернулося до статистичної норми. Не думала, що я аж настільки невдаха. Цікаво, цієї клятої ночі хоч щось мені сприятиме?

Дощ лив наче з відра, перетворюючи землю в місиво, на якому роз’їжджалися ноги, приховуючи навіть натяк на просвіти, заважаючи дихати, не те щоб рухатися в бажаному напрямку.

Юлка забилася під чиюсь стіну, заліплену старими ластівчиними гніздами, над якою небезпечно звисав похиленой дах. Вона сподівалася, що злива мине так само швидко й несподівано, як і почалася. Зважаючи на мінливість аномалії, це було логічно, ось тільки час спливав, промоклий одяг обіцяв як мінімум застуду, вітер завивав у дірчатому горищі над самою головою й гримів якимись склянками й бляшанками, в небі мовчки щось поблискувало (ну чи в очах?..), ноги й руки оніміли від холоду (ні, це не позбавило болю, хоч Юлка й переконувала себе, що лід знеболює), а дощ періщив як ненормальний і наче взагалі не збирався стихати.

Та, якщо подумати, це не така вже й біда. Є ж і парасолька (недавно поламана, та байдуже), є маленький ліхтарик (теж тріснутий, але поки працює), є мапа (в пам’яті, хоч і те добре) і є сили принаймні переставляти ноги (а чи надовго їх вистачить?). Можна понадіятися на удачу й не сидіти під хатою, що ось-ось завалиться.

Але…

Були ще й звуки. Звісно, Юлка не очікувала тиші, але оте низьке виття віддалік… і тверді кроки наче зовсім поряд… і шепіт із земних глибин… і мелодійний посвист у вишині… Це збивало з думки й стискало серце крижаними лещатами. Якби ж хоч мати годинник! Юлка рахувала секунди, орієнтуючись на власне дихання, але це не допомагало, час тягнувся нестерпно повільно, небо й не думало світлішати! Та й де той схід? Наче ж був зліва, за довгими спорудами адміністративної будівлі, а як приглянутись, то не ясно, з якого боку там вхід і, відповідно, як орієнтована будівля. Може, це Юлка розвернулася в протилежний бік і чує попереду не нові таємничі перешкоди, а переслідувачів, які йдуть по її сліду?

Вона палко бажала побачити сонце. Хай навіть за хмарами, хай прикрите лісом, хай слабке й непевне! Хоч би промінчик прорізав цей дощ і вказав приблизний напрямок і час… Та до ранку було довго, це відчувалося навіть у повітрі.

Намагаючись не шарудіти надто голосно, Юлка визбирала з рюкзака розсипане печиво й, не переймаючись чистотою рук, згризла все до крихти, виплюнула якусь сторонню нитку, намацала переламану шоколадку і скрикнула, вколовши чимось палець так, що аж блимнуло в очах. Хоча чому «чимось»? Голкою, звісно. Це ж рюкзак для надзвичайних ситуацій, у ньому чекало свого часу все, що могло згодитися в житті.

«Десь там ще був ніж із пружиною. І викрутка. І ключ», – Юлці не вірилося, що ці предмети досі не в її спині, й вона не хотіла зурочити тимчасове везіння невчасними думками.

Порпатися в мішанині однією рукою було незручно, двома – боляче й лячно, тому що линути на долоню антисептик і швидше замотати її нестерильним бинтом аж ніяк не означає захист від інфекції. Коли в очах блимуло знову, Юлка подумки накричала на себе за неуважність і вирішила відтепер бути по-справжньому обережною, але блимання повторилося, і ще раз, і осяяло мокрі дахи й низькі хмари, і навіть зблиснуло на чомусь металевому.

Фари. Сусідня вулиця. Гул мотора наростав дуже повільно, наче авто рухалося з мінімальною швидкістю, когось вишукуючи.

Когось, хе-хе. Важко звикнути до життя центрального героя сюжету. «Світ не крутиться навколо тебе», – чує змалку чи не кожна людина, а потім не вірить, що справді опинилася у вирі подій.

Юлка втиснулася глибше в тінь і поспішно почала гризти шоколад, щоб мати сили для маневрів, якщо автомобіль зверне сюди. Після падіння зуби трохи боліли, тож жувати було незручно, а чекати, поки шоколад розтане в роті, ніколи. Ще й ясна пекло… І кожен подих холодним повітрям скубав нерва.

Світло на дахах застигло, мотор стих. Дивно було сподіватися, що те авто тут випадково, та все ж відчуття образи на долю не забарилося. Могла б хоч раз розіграти карту простого безпечного збігу!

До біса.

Юлка закрила рюкзак і почала обережно пробиратися попід стіною, щоб обійти будівлю й зникнути в якому-небудь провулку. Лишатися тут не мало сенсу, вона однаково не була впевнена, що йде в правильному напрямку. От якби хмари розійшлися… Полярна зірка не завадила б, тому що внутрішній компас зламався, мабуть, безповоротно.