19.2

– Ти не зрозумієш… – Юлка потерла коліно й пискнула, натрапивши на припухлу гематому. – Я легко змирилася з рептилоїдами, я хочу дізнатися, чим Пустозем’я відрізняється від Плоскоземелля, я не дивуюся аномаліям, я навіть ледь не повірила, що моя морська свинка прийшла мене рятувати, але ніяк не можу сприйняти реальність, у якій все моє місто палає! І, певна, не воно ж одне? А ці безмозкі розуми ще намагаються довести, що наші світи надто подібні! Це брехня. Може, колись так і було, але зараз різниця вимірюється сотнями… та ні, тисячами! Десятками тисяч?! Вимірюється числом мертвих, яке з часом зростатиме й зростатиме! Вимірюється числом турнутих, яке, по суті, константа! Вимірюється числом слів, які ви вживаєте щодня, а ми бачимо хіба що в історичних книжках!

Вперше за довгий час Юлка відчула нестримний голод. Він був недоречний, взагалі не пасував до її роздумів, і від цього ставало соромно. Наче не можна потерпіти… Але в шлунку занило, коліна обм’якли, й довелося тягтись по печиво, яке розлізлося й у якому чомусь опинився телефон.

– Наші реальності ніколи не з’єднаються. Все впирається в аномалію, чи не так? – Вона здула жирні крихти з роз’ємів, та це допомогло мало. – І в те, кому вигідно її підтримувати. Слухай, я так подумала… Ти без тями або помираєш, правильно? Якщо тобі нікуди йти, залишайся. Все буде погано, звісно, але тільки для нас, не для світу. Але давай домовимося: не переймайся мною й не бажай мені успіху! За рахунок цього прокляття я отримую трохи магії, так? А ти розплачуєшся своїм життям! Тому досить. Витрачай сили для себе, розумієш? Живи, якщо маєш можливість! Отямся і живи! А якщо ні, я тебе не проганятиму. Ох… Все, замовкаю. Починається новий виток нашого улюбленого аномального абсурду.

Ні, змінилося не довкілля. Інфернальне червоне сяйво стихло, лиш іноді пробивалося несміливими зблисками, натомість лід навколо Юлки запалахкотів примарними блакитними іскорками.

Вона глянула в темний екран телефона, подряпаний бозна-чим під час падіння.

«Я є. Хочу додому», – світилося на обличчі. Почерк слабкий і нерівний, лінії тонкі, не як раніше, але вони давали більше світла, ніж попередні товсті червоні мазки.

«Хочу додому», – з кожною миттю сяйво розгоралося яскравіше, вихоплювало з темряви обліплений мохом штахетник, кістки дрібної тварини під розламаною огорожею, збите вітром пташине гніздо, забиті дошками вікна й вибиті двері…

«Я є. Дому нема. Хочу додому!» – Юлка фізично відчувала, що ось-ось спалахне як лампочка, й від цього ставало зле.

– Гей, для тебе ж це не тільки емоції, враження й відчуття, так? – голосно запитала вона, дивлячись у темну дзеркальну поверхню телефона. – Ти як у сні, навкруг тебе образи, серед них я, ти хочеш вирватися й прокинутись, але не знаєш, як це зробити. Це триває надто довго, тобто насправді ти не спиш, та й непритомність не варіант. Кома? Медикаментозна кома? Будь ласка, хай це буде щось, що можна виправити!

«Я є. Хочу бути. Прокинутись. Додому».

– Яке місце ти вважаєш домом?

«Нема. Нікого. Додому. Я є. Я все ще є. Прокинутись».

– Чому мені здається, що для твого одужання було б краще повернутися на знайомі вулиці, ніж шукати докази того, що турнутих справді турнули?

«Нема. Нема. Нема».

– Вибач… Так, твоїх вулиць нема, для тебе це лиш болісний міраж з іншого світу… А що є? Мама?

«Прокинутися! Хочу прокинутися!».

– Дивись, я тільки припускаю, гаразд? Світло змінилося, твої прагнення змінились… Питання вже не в тім, чи ти є, а в тім, де ти хочеш бути. Ти не помираєш, так? Натякни як-небудь, будь ласочка! І якщо я маю рацію, то прокидайся! Ну ж бо! Прокинься! Ти зможеш! Просто відкрий очі! Не бійся! Спробуй! Прокинься! Та до біса!

Ніздрі наповнив різкий хімічний запах, до вух немов притисли подушки, в очі вдарило настільки яскраве світло операційної, що Юлка відшатнулася назад і знову впала на тверду землю, тільки цього разу рюкзак не допоміг – навпаки, потяг убік, на клятий диск і розкидане каміння.

– Ні, ні, Боже мій, не треба… – Але щось голосно хруснуло, і Юлка завмерла, придавлена непереборним відчуттям провалу. – Ну серйозно, будь ласка, я буду обережніша…

Боліло все, особливо спина, вигнута як ніколи в житті. Поперек навік запам’ятав форму розколотої цеглини, а ребра вдавилися всередину й, здавалося, стиснулись корсетом. Юлка сповзла на землю, витяглася як змогла й спробувала дихати спокійно і розмірено. Руки ворушилися, ноги… було страшно перевіряти, але досі ж вони тримали, чи не так? Під пальцями розтав сніг. Сніг же?.. Юлка піднесла руку до очей і скрипнула зубами: з долоні стирчали гострі шматки розтрощеного вщент телефона.

– Обійдуся й без карти. – Вона примружилася, різко смикнула уламок. Той сидів неглибоко, лише під шкірою, але кров полилась як на замовлення, густа й темна в блакитному світлі. – Це взагалі ніщо. – Ще один шмат – і запізніле усвідомлення того, що треба було наперед знайти, чим перев’язати рану. – Маленькі подряпинки. – Третій уламок мав нерівні краї й зачепився за тканити тіла немов зубами.– Маленькі, трясця, подряпини! – викрикнула Юлка, видираючи його на одному подиху. – Просто… Господи… просто подряпини… Та чого ж так холодно?!

«Додому! Додому! Додому!».

Вона несвідомо стиснула руку в кулак, ховаючи порізи від власних очей. Полізла в рюкзак по аптечку, але та була десь унизу, натомість зверху лежали зім’яті хустинки, печиво й клейка стрічка.