Розділ 19.1. Вирішальне

Це було не кіно, де темрява досить умовна і непроглядна рівно настільки, щоб глядач орієнтувався, що відбувається, й дивувався, чому герої поводяться як сліпі кошенята, хоча ж небезпека поряд, чітко виділяється на підсвіченому фоні. Можливо, комп’ютерна гра від першої особи з обмеженим полем зору? Юлка не любила такого, воліла дивитися на персонажа збоку й бачити територію позад нього, а не крутитись, поки не захитає. Та зараз весь її доступний простір обмежувався парою метрів попереду і непевними натяками на просвіт десь угорі, поміж густими кронами хвойного лісу.

«Брехня, кажеш? Ха! Якби я могла переживати за себе, то ніколи в житті не втекла б бозна-куди. Вони перехитрили власний план», – промчала відчайдушна думка десь на задвірках свідомості.

«Або це все і є їхній план», – наздогнала її друга, більш розпачлива, схильна до драматизму й запізнілих жалів.

«Якби вони були настільки геніальні, щоб передбачити кожен мій рух, то склали б простіший і надійніший план без залучення сторонніх осіб», – втиснулася третя, досить злорадна, тому що Юлці подобалась ідея щодо провалу, хай навіть тимчасового, якихось всемогутніх істот з безмежним технічним і магічним потенціалом. Це давало надію. Байдуже, на що, конкретно зараз було досить слабенької віри в свої сили.

«Це тому що роздумувати про безсилля й наслідки взагалі заборонено», – прилетіла четверта на підтримку другої.

«Але я думаю, хоч і не переймаюся цим!» – майнула п’ята, повертаючи Юлку до початкової тези.

«І що з того? Думати, але не перейматися, набагато гірше, ніж взагалі не думати», – це вже було щось зі сфери пафосних фейсбучних цитат і відкинулося елементарним:

«Маячня! Поки я думаю, я існую, і байдуже, яку конспірологічну філософію з цього можна розвинути! Головне: я є і збираюся бути поки зможу!».

Здалося, чи в провулку попереду стало світліше? Та ні, певне, очі адаптувалися до червонуватого мороку, та ще й тонкий лід відбивав слабке сяйво, а льодом уже було покрито все: розбита й розмита вуличка, гнилі тини, всюдисущі кущі й сухі трави, кинуті авто, поламані вітром дерева, погнуті стовпи, обірвані проводи… Лід зблискував під час руху, і здавалося, навкруги блимають міріади малесеньких злих очей: спостерігають, вичікують, готуються нагадати, що це їхній дім, чужинцям тут не раді, посмій тільки зупинитися й зазіхнути!

Боже!

Юлка послизнулася і з розбігу влетіла в закопчений диск від великого колеса, що стояв на камінні й колись слугував для варіння великих порцій їжі свійським тваринам. Рюкзак підстрибнув на спині і вдарив у потилицю, додавши прискорення. Юлка виставила перед собою руки, приречено розуміючи, що це помилка, у відео про правильне падіння на льоду вчили по-іншому, вагу всього тіла в жодному разі не можна переносити на прямі…

Падіння перетворилося на стрибок з переворотом і перекочуванням. Плече хруснуло, заболіло, але не відмовило, тому що врізалося не в землю, а в рюкзак. Скроня палала вогнем, та тільки тому, що затиснений комір міцно смикнув волосся. Ноги розлізлися як у іграшки без наповнювача, м’язи сигналізували про неабияке розтягнення й обіцяли мститися цілий тиждень, але вивихів не було, що належало до категорії дива.

«Зупинити мене могли й без магії. Посадити в клітку, наприклад. Набрехати багато гарних обіцянок. Ногу зламати і вдати, що випадково чи я сама винна! Але гаразд, уявімо, що на мене вплинули закляттям, і, гадаю, та Юля теж перестала думати про своє реальне життя, стала все глибше занурюватися в наші реалії. Отже, весь сенс у ній? Я – інструмент, який нікуди не дінеться, вона – ціль, яку не відпускають назад? Що ж, ясно одне: альтернативна Юлія має повернутися додому. Це – головне. Від цього залежить усе», – Юлка обмацала плече й голову і дійшла висновку, що сьогодні аномально вдалий день.

– Аномально… – прошепотіла вголос, змітаючи іней з рюкзака. – Треба носити з собою термометр і вимірювати аномалію, так би мовити, в цифрах. – Здається, краще зупинитися на хвильку й хоч відхекатися. – Можна ще й у відтінках. Як же дістало! Гей, моє альтер-его! Час прощатися! Повір, тутешнє життя теж не мед, хоча, от чесно, на твоєму місці я напевно вважала б інакше. Але вдома завжди краще! Ой… – Юлку немов бахнуло несподіване осяяння. – Вибач. Я не мала права на тебе кричати. Весь час забуваю, що над твоїм домом літають ракети. Не просто десь там, а біля тебе! Я не зі зла, правда… Просто в мене це досі в голові не вкладається. Я бачила, так, бачила тінь твоєї реальності, але не можу осягнути, що на тих самих вулицях, що й у нас, палають розстріляні автомобілі, що там, де я ходжу щодня, лежать вбиті люди, що поки тут лають дорожні служби за ями в асфальті, на тому ж місці вирви від я навіть не знаю чого, що наш хімік купив дочці квартиру в будинку, якого вже нема, що силует у небі – це чиясь смерть!

Вона встала й спробувала зробити кілька кроків. Ноги дрижали, але більше від переляку, ніж від удару. Кілька хвилин, і будуть слухатися.