18.5

– Тсс… – зашипів Рікардо. – Не кричи, від телепатії й так болить голова. Серйозно, ти маєш надто багато припущень, відкинь хоча б ті, де логікою й не пахло. Воно так виснажує! Давай я зекономлю нам обом час і нерви й озвучу те, до чого твоя свідомість вже дійшла, а язик ніяк не може повірити. Десь після того, як ти познайомилася зі своїми позаземними друзями й стала частиною чогось значимого, тобі встановили емоційний блок. Оскільки твоя аномалія вбила твій чип, можна припустити, що блок цей не технічного походження. Отже, магічного. Оскільки він працює як треба, то він не пустоземський, тобто не від Петрик. Отже, винен Антон, який утік дуже вчасно, але й це не факт, тому що Антона могли відкликати спеціально, щоб він не забив на сполох. Проблема в тому, що ти не пам’ятаєш точно, коли перестала по-справжньому перейматися власною долею, тому зрадником може бути будь-хто, та навіть Петрик, а її недолугі пустоземські штучки – просто маневр, щоб її не сприймали серйозно. У-ух… Все, далі ти сама, бо в мене зараз голова лопне, я не можу опрацьовувати стільки змінних. До речі, якщо тобі це допоможе, то знай, що роботи – міф.

– Блок? Але навіщо?! Я ж не відмовлялася йти, куди скажуть, і робити, що порадять. Я щиро намагалася бути корисною!

– Кому саме?

– Людям!

– Та не горлай ти так!

Юлка глибоко вдихнула. І ще. І знову.

Не допомогло.

– Я дуже старалася, – сказала вона повільно. – Я пам’ятала про три дні й прагнула за цей час встигнути розібратися з прокляттям, а потім раптом виявилося, що ми ховаємось, що прокляття мені не загрожує, що часу не те щоб вдосталь, але він не критичний… Знаєш, що я думаю?

– Ясно, що знаю, – скривив мордочку щур. – Ти думаєш, що якби більше переживала за себе, то зосередилася б на тій Юлі, показала б їй те, що вона прагне побачити, й повернула б її у її власну жорстоку реальність або провела б в останню путь, тут уже як вийшло б. Головне: зараз ти майже напевно не мала б прокляття і вирішувала б якусь іншу нагальну проблему, хай навіть безнадійну чи стосовно тутурнутих.

– Я думаю, що варіантів три, – почала невпевнено Юлка.

– Два, – перебив Рікардо. – Отой про збіг обставин відкидай одразу. Перший: за тебе так переживають, що твою проклятість успіхом вважають корисною для виживання й не хочуть, щоб ти її позбавилась, а на другу Юлю начхати.

– Дурниці.

– Згоден. Інший варіант: поки безмозкі тутурнуті влаштовують кінець світу, вищі розуми готують контрольований кінець світу й підштовхують двох паралельних Юлій туди, де все готово до експерименту. Якщо я – частина їхнього плану, то теж підштовхую тебе куди треба, а якщо ні, то можу допомогти хоча б із прокляттям. Вирішувати тобі.

Здається, рука почала світитися ледь інтенсивніше. Від переплутаних слів пішли тонюсінькі завитки нових літер, але не до пальців, а вище, до ліктя, вздовж синіх прожилок вен і білих шрамиків від подряпин кота на самовигулі з сусіднього будинку.

– Чим ти допоможеш, Рікардо?

– Я відведу тебе до кордону прямим і безпечним шляхом, – без зволікання пообіцяв щур. – З мого бункера можна потрапити на підземні магістралі бункерних, які ведуть буквально скрізь.

– Наприклад, у місце, де все готово для контрольованого кінця світу? – кисло припустила Юлка, почухуючи руку, яка знову пекла й свербіла. – Ти ж частина плану, чи не так? У тебе нема причин мені допомагати.

– Крім співчуття й ностальгії за часами, коли я сам боровся з усім світом? Можливо, та ти ніколи цього не дізнаєшся.

– Чому? Дізнаюсь, якщо піду з тобою.

Він скочив на чотири лапи й підбіг до дверей. Натиснув щось унизу, й вони відчинилися, але тепер усередині було не пусте приміщення давно залишеної перукарні з розкиданими навкруги вкраденими речами шукачів скарбів, а піднята підлога й тьмяно освітлені сходи, що вели під землю.

– Тобі не здається, що твій бункер завеликий для щура?

– Зважаючи на те, що мій бункер не завжди був моїм, – ні, – вищирився Рікардо. – То йдеш? Поки думаєш, заходить холод.

– Йду. – Юлка похнюпилася і піднялась на ґанок. – Наче в мене є вибір. Навіть якби зараз я штовхнула тебе вниз і зачинила двері, то що б робила далі? Сама, без транспорту, без підтримки… Боже, це ж просто несправедливо!

– Слушна думка, – погодився щур, відступаючи вбік, щоб пропустити її першою. – Приємно нарешті зустріти розумну людину.

Юлка зіштовхнула його вниз на сходи, закрила двері, різко, до тріску, повернула відмичку, якою безрезультатно колупався в замку Стас, ще й заблокувала ручку викривленою залізякою з ґанку.

– Йдіть ви усі до біса, – прошепотіла, викидаючи безцінний планшет. – Просто щезніть разом зі своїми планами й не колупайтеся у мене в голові. До того ж це теж брехня. Я не думаю про себе, щоб не полізти в зашморг прямо зараз. Мене стримує не закляття, а жага до життя.

«Чекай, а телефон?» – нагадала обачність.

– О, справді. – Юлка нахилилася до планшета, швидко сфотографувала карту й побігла у темряву по слизьких підмерзлих грудках. – Добре, що в мене є телефон. Добре ж?..

«Воля», – проступило на пальцях.