18.4

– Щоб ти пішла до біса з моєї домівки! – пронизливо заверещав покруч. – Приперлися, наслідили, накидали сміття… Огидно! Я десятиліттями облаштовував своє житло! Заманював людей, щоб навели тут лад, щоб провели комунікації, щоб носили їжу, щоб давали гроші, якими можна заманити ще більше людей, зручностей і їжі! А ви як дикуни! Вам же на трасі сервіс влаштували, беріть, користуйтеся, тільки платіть вчасно і не лізьте до мене додому! Нема тут вашого бункера, є тільки наш, і в ньому вам не раді, так само як ви ніде не раді нам! Але ж ні, ви хочете все одразу й безплатно! Бачите ж: замкнено, а лізете, бо де замкнено, там щось добре!

– Двері відімкнули не ми!

– Я мав чекати, поки ви їх зламаєте, а потім сидіти в снігу й придумувати, що сказати ремонтній бригаді?! – Створіння знову блимнуло й змінило структуру, стало більш розпливчатим і менш тривимірним. – Дякую, ні!

– Єті сказав, тут давно не було людей, а в нього ідеальний нюх! – Не те щоб Юлка відчула докори сумління, однак… Таки справді не треба було лізти в чужу домівку хоча б заради самозбереження. Замки ж вішають не для того, аби запросити незваних гостей. – В цій перукарні давно ніхто не жив.

– То я ще й винен, що я не людина?!

– Ти розумний робот?!

Покруч розплився й луснув. Від несподіванки Юлка відскочила й затнулася, а коли впіймала рівновагу, перед нею на ґанку сиділо щось світле, товсте, вдягнене у довгий в’язаний червоно-зелений светрик з новорічним візерунком.

– Я щур з таємної біолабораторії, і не питай, з чиєї, бо коли я звідти тікав, розуму в мене було небагато! – пискнула істота, що нагадувала щура не більше, ніж бобер рибу, хіба що вуса стовбурчилися як антенки й ніс на гострій мордочці ворушився постійно, аналізуючи запахи. – Мене звуть Рікардо, я тут живу з тих пір, як люди божеволіли від латиноамериканських мильних опер, я сам-один на всьому білому світі, я тримаю звичайних пацюків як домашніх тваринок, і так, твоя правда, я телепат, тому маю сказати чесно: в твоїй голові абсолютний безлад, така кількість потоків думок зведе тебе в могилу, в них сам чорт зломить ногу, але я бажаю тобі добра і дам підказку, куди їх спрямувати.

– Підказку? – Юлка похукала на руки, щоб зігріти хоч пальці, й ледь встигла зловити рюкзак, у якого відстібнулася лямка. – Так, саме цього мені й не вистачало, – зауважила саркастично, намагаючись повернути все як треба, але кінчики пальців втратили чутливість і відмовлялися орієнтуватись лише на доторк. – Красно дякую!

– Як давно ти думала про своє життя? – вів далі щур Рікардо, проігнорувавши явну неприязнь.

– Дай-но згадаю… Секунд п’ять тому?

– Про твоє справжнє життя, – з натиском продовжував він. – Про те, чого тебе позбавили ці кілька днів і до чого ти, як нормальна, сподіваюсь, розумна й емоційно зріла істота мала б прагнути всією душею, наплювавши на раціональність і небезпеку. Як давно ти про це задумувалася?

– Навіть не знаю… Прямо зараз рахується?!

Щур голосно зітхнув.

– Не доходить, ні? – вимовив м’яко. – То я підкину ідею. Як ти ставишся до того, що навряд чи ще колись побачиш свою сім’ю, що всі вони в небезпеці через тебе й що жити тобі залишилося, прямо скажемо, недовго й нещасливо?

– Це знову з моєї голови! – Від обурення Юлка ледь не втратила дар мови. – Як ти смієш?!

– Звісно, що з твоєї, звідки ж іще? – неквапливо погодився щур. – Але сприйми це серйозно. Як на тебе впливають ці думки? До чого вони тебе спонукають? Ну ж бо, зосередься! Постарайся! Забудь про мене й зосередься на собі!

І як забути про малого нахабного паранормального пацюка, якщо він ось прямо тут перед очима, крутить своїм кривим голим хвостом, ворушить поламаними вусиками, блискає величезними чорними оченятами, щось вимагає і вважає себе розумнішим за всіх на світі тільки тому, що може залізти в чужу голову й спекулювати підглянутими почуттями?!

Чекайте.

Суть же не в тому. Чи не байдуже? Світ наповнений дивовижами, розумний щур – не головна з них, це точно.

Значення має лише…

Ні, це взагалі нестерпно! Як можна зосередитися на собі, коли Антон зрадив команду, атлант зник… чи його таки викрали ті таємничі бункерні, про яких усі начебто знають, але ніхто не вірить?! Ні, це ж теж абсурдна фантазія Юлки, породжена його фальшивим авторитетом! Але Стас, єті і Петрик у небезпеці, і ще якісь розумні роботи, і тутурнуті, і черви, і аномалія, і альтернативна Юля, і ті троє шукачів скарбів, і…

– Я не можу думати про себе, – приголомшено мовила Юлка, хоча не збиралася ділитися власними переживаннями ні з собою, ні з чорнобильським щуром, ні навіть із пустим простором навколо. – Як тільки намагаюсь задуматися, мені стає погано на душі й одразу ці думки наче відсовуються вбік, голову заполоняє що завгодно, крім мене. Але ж так було не завжди! Зовсім недавно мене трясно й колотило, коли я дивилася на прокляття, коли розуміла, що воно реальне, коли всі давали мені три дні й натякали на щось страшне!