17.2

Замість відповіді рептилоїд сильно штовхнув двері й посвітив усередину ліхтариком телефона.

– А твоя їжа з’явилася тут просто так, – кинув через плече. – Ми тут, і їжа раптом приїхала. Який щасливий збіг обставин. Пусто, ходімо. – Він переступив поріг, знову уважно роззирнувся. – І чисто… Тепло. Дивно!

– Гадаєш, хтось начинив отрутою вареники? – пирхнула іншосвітянка.

– Їстимеш? – не залишився в боргу Стас.

Вона промовчала. Взяла рюкзаки, протиснулася повз нього всередину приміщення й машинально клацнула вимикач.

– Ха-ха…

Спалахнула люстра.

– Ха, – приголомшено закінчив насмішку єті. – А знаєте, я не здивуюсь, якщо тут справді щось відбувається.

Планшет Юлки пискнув, сигналізуючи про фінал завантаження даних. Здригнулися й притихли всі, навіть зовні незворушний Стас, і в несподіваній тиші звук старомодного настінного годинника пролунав особливо чітко й гучно.

– Було ж тихо, – прошепотів Пушок, витягуючи шию й настовбурчуючи вуха. – Я б почув… У мене ідеальний слух.

– Стукнули дверима, механізм зрушився й запрацював, – вдавано безтурботно пояснив рептилоїд. – Так буває.

– Тут дуже тепло й не смердить цвіллю чи тваринами. – Петрик насторожено озиралася, стоячи посеред геть пустого приміщення. – Магії нема. Ваших технологій теж. Циркуляція повітря якась дивна, є запах мастила, проводка сучасна, генератора не чути, вікна закриті картоном.

– Але людьми не пахне, – підхопив єті. – Взагалі. Ні одягом, ні їжею. Якщо це пастка, то як її зробили? Хто зробив? Роботи? Я параноїк, але не настільки.

– А двері хто відкрив? – нагадав Стас.

– Ваші відмички. Нас перервали надто несподівано, ви могли не помітити, що замок відчинився, – натхненно почав доводити Пушок. – Людей тут не було давно, гарантую, ніс мені ніколи не бреше, а в розумних роботів я не вірю, тому пропоную грітися, вечеряти й відпочивати, поки аномалія дала нам перепочинок, а зранку буде видно, що й до чого.

– Біля дороги? Краще забратися глибше.

– Краще, але вранці. – Єті позіхнув. – Мене стомили закляття, мені треба сісти й помедитувати.

– А мені поїсти, – доєдналася Петрик. – Це гарне місце для зупинки. Хто б його не облаштував, він давно не тут. До речі, я теж в дещо не вірю. В отруєні вареники!

– Це все надто підозріло, – не здавався рептилоїд. – Їжа, речі, дах над головою… Таке буває в реальному світі? Люди справді добровільно пруться в Чорнобильську Зону та ще й платять за це? Юлко! Хоч ти мене підтримаєш?

– Як тільки розберуся із завданням, – пробурмотіла Юлка. – Поки імпланти працюють, треба працювати й нам, а коли зламаються, знатимемо, що аномалія близько й треба тікати. Як вам такий план?

Стасу план не сподобався, однак він був у меншості, принаймні поки що.

***

Завантажилось чимало відео в гарній роздільній здатності та з чітким якісним звуком, тому що один із учасників аж ніяк не неочевидного конфлікту, шістнадцятирічний Роман, фільмував чи не кожну мить свого життя заради лайків та схвалення. Переглядів було мало, лайків – тим паче, а схвалення взагалі кіт наплакав, та й те, судячи зі стилю поодиноких коментарів, ішло від когось із родичів, найімовірніше від батька, якого Роман обожнював і постійно намагався зловити в кадр.

Втім, імпланти фіксували деяку напругу в цій сім’ї, і полягала вона в тому, що часом підліток відчував до батьків безмежну зневагу, якої соромився і намагався позбутися якнайшвидше, а його батько – страх, якого не приховував і навіть немов пишався агресією сина, часто повторював, що недруги «знатимуть, який хлопець у Юрка Степаненка, двічі подумають, перш ніж зачіпати».

Почалося це відтоді, коли до їхнього охайного подвір’я під’їхала велика блискуча автівка, ідентифікувати марку якої Юлка не збиралася, вважаючи це несуттєвим. З авто вийшов високий засмаглий чоловік років сорока з чимось, одягнений немов для бізнес-шоу на ТВ, й, розлякуючи гусей, що паслися під огорожею, попрямував до будинку. На його появу Роман відреагував сплеском радості та зацікавлення, батько Романа – глибокою образою, мати Романа – заздрістю. Звали гостя Сергієм, він був дядьком Романа, рідним братом його батька.

Про що ці люди розмовляли під дахом, залишилося за кадром, але у міру розмови Роман переповнювався ненавистю, що сягнула рівня, достатнього для сигналу до Служби Запобігання Важким Злочинам, звідки хтось лінивий перекинув справу до СВНК, оскільки гість не помічав агресії, а стабільно тонув у вирі безмежної ностальгії.

Далі – кілька днів емоційних гойдалок, наповнених короткими скаргами Романа на несправедливість життя, брехню, зраду, корупцію і танці на кістках, на жаль – без конкретики. Потім – абсолютно конкретні погрози, за які хлопця ненадовго забанили в соцмережах. Звісно, він вважав, що скарг накидав Сергій – той, кому вони, власне, адресувалися.

Профілактика спрацювала, наступні відео були досить нейтральними й без обіцянок зарізати вночі, але емоції нікуди не ділися. Рівень ненависті злетів настільки високо, що СЗВЗ таки виділила агента для роз’яснювальної бесіди, проте справа заглохла з причини «не було вдома, десь поїхали» і її знову кинули СВНК, хоча формально цей конфлікт перестав бути неочевидним ще тоді, коли Сергій переглянув вкрай барвисті погрози в соцмережах і звернувся до брата з вимогою вплинути на хлопця. «Вплив», до речі, обмежився скаргою на контент (мати) і проханням не залишати цифрових слідів (батько).