Розділ 17.1. Сімейне

– Ну чому вам так хочеться цим займатися? – бурмотів Пушок, однією рукою смикаючи свої нові загострені вуха з маленькими китичками як у рисі, а іншою обмацуючи свіжі шрами від куль на спині, навколо яких геть-чисто випала шерсть, оголивши ніжно-рожеву шкіру без натяку на засмагу. – Воно ж буквально як крапля в морі. Це треба років п’ятсот, а як зважати на інфляцію, то й сімсот. Морська свинка стільки не проживе, вибачте, що нагадую про неприємне!

– Тому що це чиясь проблема, за вирішення якої дають гроші, – вкотре пояснила Юлка, починаючи трохи нервувати. – Плюс для карми і плюс для гаманця, якщо вам легше сприймати це так. Сьогодні ця місцина дуже популярна, тож я збираюся користуватися моментом.

– То хоч усередину зайдіть, холодно ж, у вас руки он трясуться і ніс побілів. Яке не є, а укриття. Під дахом завжди краще.

«Всередину чого?» – мало не огризнулася Юлка, але прослідкувала за вказівним пальцем єті й мимоволі повеселішала, бо поки вона крутила пошкоджений планшет, вимагаючи подробиць несподівано запропонованої справи, Стас таки домучив замок і відчинив двері в перукарню.

– Всередину чого? – буркнув рептилоїд, що якраз повертався з темряви, нагружений пакетами і клунками. – Знайшли нормальне місце? Хто?

– Ти ж сам відімкнув нам кімнату, – не зрозуміла Юлка претензій. – Хочеш іншу? А ця чим погана? Є дах, вікна і двері. Ідеально на фоні всього іншого.

– Я? Що я зробив?

Двері без скрипу привідкрилися на п’ядь.

– Знову це пустоземське барахло. – Рептилоїд кинув свою ношу на ґанок і несхвально похитав головою. – Хоч я й слова доброго не скажу про Антона, та якби він був тут, вона б не ризикнула активувати неліцензійне лайно без нагальної потреби.

– Але ж вхід є, – не погодилась Юлка, – і навряд чи двері поскаржаться на побічні ефекти. То справді ходімо всередину, нащо тут мерзнути?

– Всередину чого? – важко дихаючи, запитала Петрик звідкілясь із вулиці й, затинаючись, втягнула на подвір’я два величезні туристичні рюкзаки. – Таки зламали ті кляті двері? Що там? Бо в мене за три вулиці були шукачі скарбів, але не думаю, що вони до нас прийдуть. Можу закластися, до ранку вони з машини і в туалет не вилізуть, а зранку почимчикують нахрін і навіки забудуть сюди дорогу. Це, – вона ляснула по одному з рюкзаків, і той озвався шурхотом целофану, – однаково б покинули, а нам згодиться. І автівку, звісно, кинуть… Нам би теж згодилась, але у нас нема чотирьох цілих шин.

– Аномалія? – Юлка вважала, що вже до цього звикла, проте всередині все як заніміло, нутрощі немов побували в холодильнику. – За три вулиці? Так далеко? Без нас?

– Людських слідів не було, а питати я не питала, не хотіла ще більше лякати, – знизала плечима Петрик. – Ну і лякатися теж. Бачила тільки, що ті, в авто, все полишили, сховалися й трусяться. Колеса спущені, фари побиті, скло тріснуте, лопати погризені. Одним словом, нам туди не треба.

– Лопати?

– Гадаю, вони щось збиралися викопати. Скарби, наприклад.

– Або закопати, – замогильним тоном прокоментував Стас. – Покійника, наприклад.

Петрик здригнулася, мимоволі відступила від рюкзаків.

– Я так не думаю, – промовила повільно. – Там троє: двоє чоловіків і підліток. Родичі, здається, бо досить схожі. Оце все, – вона вказала на принесене, – їжа. Варені яйця, курка, вареники з картоплею, мариновані огірки, яблучний пиріг, три види хліба, цукерки, печиво, шкварки… І це тільки те, що можна внюхати крізь розірвані кульочки.

– Отож-бо, на поминки, – підхопив єті. – Горілка розбилася, чуєте? І «Кагор». То кого там закопують?

– Сходи подивися!

Двері відчинилися ще трохи, зсередини наче блимнув тонкий промінь синюватого світла – настільки швидкий і слабкий, що Юлка вирішила: здалося.

– Якщо ніхто з нас не відмикав той замок, то чому перукарня відкрита? – запитала насторожено.

– Бо дехто хитрозадий звик брехати. – Стас із викликом дивився на іншосвітянку. – Дехто настільки зрісся з брехнею, що не в змозі жити як нормальна істота й робити, що кажуть.

– Хто каже? – з натиском перепитала Петрик. – Ти? А що каже? «Йди за мною, роби, що кажу»? І чому ж я маю тебе слухати? Чому не ти повинен іти за мною і робити, що я скажу? Я вже не на стажуванні! Ба більше, в мене є досвід виживання!

– Без роботи? В місті? – скептично припустив рептилоїд, піднімаючись на ґанок. – Так, це виживання, не сумнівайся.

– Так! У місті без роботи! Ми й зараз, по суті, в місті без роботи! Подивилася б я на тебе, якби ти мав шукати їжу, житло й транспорт без грошей, друзів і родини. Ти б і тиждень не витримав. А в мене є чуття.

– І це чуття погнало тебе не зі мною до туристичних запасів, а бозна-куди в протилежному напрямку? – вколов Стас, обережно смикаючи двері туди-сюди. – Дуже корисна здатність.

– Скажи чесно: ти ризикнеш їсти те, що хтось безплатно поклав для людей типу нас? – раптом поцікавилася Петрик, міняючи тему.

– Не безплатно, а під замок з переодплатою.

– То їстимеш?

– Я не параноїк.