16.4

– Не смикайте, будь ласка, дуже лоскітно, сил нема терпіти, – глухо прошепотів єті, здригаючись усім тілом. – І не пхайте туди нічого нестерильного, мені не треба зайве навантаження на імунну систему.

– Але ж кров!..

– І не згадуйте про кров, це просто нестерпно, я вже не витримую, мені шкода кожної краплі, я не знаю, чим тут можна підвищити гемоглобін!

Сяйнуло так, що Юлка ненадовго втратила здатність розрізняти предмети. Судячи з красномовної риторики рептилоїда і нерозбірливих схлипів єті, їх це теж не оминуло, причому Стасу дісталося більше за всіх, тому що він намагався зупинити собачий амулет Петрик і дивився прямо на нього під час активації. Плюс полягав у тому, що заклинання також виділило багато тепла, тож рептилоїд не те щоб зігрівся, але почав говорити швидше і чіткіше.

– А-а-а, як же пече! Я не відчуваю холоду! – у відчаї викрикнув Пушок. – І болю, – додав спокійніше за мить. – Ну гаразд, загалом мені нормально. Гав-гав.

– Що?! – Іншосвітянка вихором підлетіла до нього і висмикнула з-під стіни на ґанок, посвітила ліхтариком в обличчя. – Що ви сказали?!

– Гав. Гав-гав гав гав гав-гав-гав.

Петрик різко відшатнулася, не втрималася на ногах і впала в неглибоку калюжу.

– Цього не може бути, – пролепетала вражено. – Ніхто не повідомляв про такі побічні ефекти.

– Гав.

– Це не так працює!

– Гав-гав.

– Не страшно, в мене є нейтралізатор, зараз усе повернемо як було, – однак її голосу бракувало впевненості.

– Не треба, – здався єті. – Все добре, але більше щоб жодних собачих заклинань, особливо пустоземських!

Петрик побіліла в буквальному сенсі.

– Це був жарт?! – викрикнула розлючено, брьохаючись у грязюці. – Жарт?!

– Дякую, – трохи знічено сказав Пушок, але було пізно, пропозиція миру втратила актуальність.

– Все ж працює! Все завжди спрацьовує як треба! Навіщо ці постійні кпини? Якби в мене була ще одна хвилина, ми б зараз мали транспорт і зброю! А може й плани чужих турнутих! Вони мене слухали! Вони підкорялися!

– Ні, – важко зітхнув рептилоїд, – хоча б тому, що в тому світі нема магії.

– Але вони були в нашому! – стояла на своєму Петрик.

– Не були, інакше ми б зараз не розмовляли, а колапсували б разом із реальністю, – розмірено пояснив Стас. – Межа витончилась і розтяглася, тому ми мали фізичний контакт і тому нам треба уникати цього в майбутньому. Не хочу перевіряти, чи справді взаємодія з тамтешніми турнутими може прискорити руйнування світів. Повірю планшету на слово, так би мовити.

– Що?..

Юлка опустила очі й відпустила затиснуту кнопку звуку, якою вона намагалася стишити завивання сирени й про яку забула, коли єті почав гавкати. Екран світився не настільки яскраво, як раніше, червоний став темнішим, додалося трохи сірого. Цифри в кутку показували вісімдесят. Сповіщень накопичилося понад десяток, і одне з них повторювалося приглушеним монотонним голосом.

– Це якесь службове повідомлення? – Юлка не впізнавала додаток, що його надіслав, і могла поклястися: у списку попередньо встановлених програм нічого такого не було. – Звідки воно взялося? Чому звучить як загадка?

– В сенсі? – Петрик підвелася й обтрусилась як велика кішка. – Воно саме ввімкнулося, отже, прийшло від вищого розуму.

– В сенсі? – повторив єті. – Воно прямо каже не розтягувати межу між світами, бо прорветься і всім гаплик. Яка тут загадка?

– В сенсі воно нам щось ще наказує? – обурився Стас. – Якщо вищому розуму не начхати на долю світу, хай прийде й допоможе або хоч дасть якийсь транспорт.

– Мій шатл… – тоскно протягнув Пушок. – Відчуваю, що вже ніколи його не побачу…

– Ну, він же дав підказку? – невпевнено промовила Юлка, гортаючи інші сповіщення – переважно про помилку завантаження та нестачу даних. – Не лізти в аномалію, яка утворюється біля нас… мене. Не вельми корисна порада, якщо чесно. А це що? О, якщо не глюк, то є завд…

– Не лізти в конфлікт, – грубо виправив рептилоїд. – Не витончувати межу хоча б свідомо. Я так це розумію. Проблема в тому, що чужі турнуті хочуть вбивати, і їм байдуже, де перебуває жертва, тому вихід один: забуваємо про дороги й населені пункти. Зранку хтось збігає по припаси, й осядемо в лісі.

– В Рудому? – хихикнула Петрик, помалу повертаючи собі природний червоний колір. – Заодно перевіримо, чи взаємозамінні рептилоїди та лічильники Гейгера.

– Якщо буде треба, то і в Рудому, – різко запевнив Стас. – Емм… Одному мені здається, що стало надто темно?