16.3

– Не підходь, – прошепотіла Юлка, прекрасно знаючи: це марно, вона тут не має авторитету, щоб наказувати. – Вони – марево, але кулі реальні.

– Отож-бо. І нам вони не завадять, – азартно відмахнувся Стас і, пригнувшись, пошкутильгав півколом, щоб обійти чужого ззаду. – Кулі. В зброї. В наших руках. Все, тихо.

– Він нас бачить.

– І просто стоїть? Маячня. Тихіше, будь ласка.

– Він шокований.

– Та заспокойся нарешті, – почав дратуватися рептилоїд насамперед тому що кінцівки слухалися його геть погано й зносили вбік. – Цей не рухається, ті, – він махнув на вулицю, – рухаються. Щоб перемогти тих, треба взяти автомат у цього. Все просто.

Юлка побачила спалах. Можливо, у своїй уяві. Можливо, так і мало бути. Можливо, межа між світами сповільнила світло.

І кулю.

Звісно, кулю насамперед, інакше як пояснити те, що вона відштовхнула Юлку на гнилу огорожу і застрягла в планшеті?

Ненадовго. Якраз на ту мить, якої замало, щоб зрозуміти, живий ти чи… Але ж живий, якщо думаєш про це? Воно ж якось так працює? Думаєш – отже існуєш. Відчуваєш, як болить грудна клітка, як печуть порізані пальці, як хребет намагається скластися не в той бік, як у голові вирує додаткова порція адреналіну, як очі брешуть, а вуха дзвенять, рятуючи від чужого передсмертного крику, як…

Вони зникають.

І куля зникла. Залишила вм’ятину і зникла. Планшет мигтить, верещить як ненормальний, вимагає відшкодувати пошкоджене майно фірми, погрожує штрафами…

А вони зникли. Зовсім. І ті, що в небі. І той, в чию горлянку ввігнав кігті рептилоїд.

– Куди дівся автомат?! Куди? Я ж тримав його в руках!

Куди? Туди ж, куди і все інше – живе, неживе, напівживе… Туди, де його місце. Туди, звідки неможливо прийти, поки існуємо ми й наші світи, і звідки можна вбивати.

Яким чином?

– Що?

Юлка не звернула уваги на недбале запитання Стаса. Вона розуміла, що бурмоче собі під ніс, але не могла зупинитися.

Як? Ось же тріщина, ось розкришена цегла, ось підстрелений єті…

Як?!

Чекайте, єті?..

«Межа між світами поки не проривається, це означало б кінець усьому раз і назавжди, але вона витончується, тягнеться як гумова рукавичка, дозволяє завдавати шкоди», – майнула ідея, що, здається, мала значення, але не зараз.

– Пушок!

«Чим більше тягти, тим швидше прорветься», – це хтось сказав вголос чи як? Звідки? Хто?..

– Пушок!

Маскування вдалося. Якби не кров, не судомні рухи, не стогін, не…

Так не мало бути! Єті не мав стікати кров’ю під облупленою стіною біла купи сміття!

– Навіщо ви полізли?! – З вулиці прибігла все ще зелена Петрик і почала кричати на всіх підряд. – У мене все було під контролем! Вони хотіли здатися! В них не було вибору! Ніхто не встоїть перед чарами Пустозем’я!

– У них був вибір: застрелити тебе чи замучити до смерті.

– Що? Хіба ми не на одному боці? Хіба ми, дівчата, не маємо підтримувати одна одну?!

Юлка доторкнулася до своїх губ. Вона не думала, що вимовила те голосно, не думала, що навіть рота встигла відкрити, але губи ворушилися, холодні й мокрі від сліз, а Петрик була розлючена, хоча чого їй злитися? Це ж правда. Жодна магія не подіє в тому світі, крім магії кулі.

Чи кігтів.

«…швидше прорветься…» – та що ж це за шепіт наче з-за спини, що за бездушний голос ніби з потойбіччя?

– Тепер розумієш, чому іншосвітських дівчат не хочуть брати на роботу? – впівголоса зауважив Стас. – Коли вони входять в режим «я генійка з магічного світу», бізнесу гаплик, бо все те магічне й дивовижне коштує копійки на базарі й не вирішує взагалі нічого.

– Я вас чую! – фиркнула Петрик, міняючи колір і обтріпуючи куртку, яку Юлка необережно скинула в бруд. – Ха! Подивимося, що ви скажете, коли моя копійчана магія врятує Пушка.

– І яким же чином пустоземські фокуси залатають дірку в спині земного єті? – оманливо спокійно запитав рептилоїд. – Маєш щось для відновлення потрійної кровоносної системи?

– Звісно, маю! Амулет загального зцілення, майже повний, використовувався всього один раз.

– На кому? – настирливо допитувався Стас.

– На нашому собаці! – неохоче зізналася Петрик, облапуючи власні кишені. – Так, це з ветеринарки, бо так дешевше. І що? Є інші пропозиції? Може, швидку викличеш?

– Міг би викликати, – крижаним тоном запевнив рептилоїд. – Але краще підожду, поки його запасні органи візьмуть функції пошкоджених. Це буде швидше, ніж чекати швидку, яка не факт, що сюди поїде, і пояснювати, чого нам треба й чому потерпілий уже здоровий, до побачення, гарної дороги, обережно там, бо вас може переїхати примарний танк, ні, ми не нажерлися сухих мухоморів.

– Не перекривлюйте його, він так не говорить! – з несподіваною злістю визвірилася Петрик. – До того ж чекати надто довго, він спливе кров’ю.