16.2

– Це не допоможе, тому що ми підсвічені, – швидко зашипіла Петрик, чередуючи зрозумілі слова з низькими шурхітливими звуковими поєднаннями, які могли означати що завгодно, від пустоземської молитви на удачу до заклинання призову демонів. – Але ми маємо справу з турнутими, хоч і не нашими. Вони примітивні. Їхній нездоланний страх – ядерка. І вони нас бачать. Справжніх нас. Без ніяких психологічно комфортних ефектів.

– Сядь і сиди! – гримнув рептилоїд і облишив замок, повернувся до неї всім тілом. – Якраз турнуті не боялись ядерки, а збиралися підпалити весь світ! Якщо ті такі самі… Стій!

Та було вже пізно, тим паче рухався він ніби загальмовано, із секундною затримкою, і не мав жодних шансів перехопити вертку іншосвітянку. Петрик вивернулася з-під його незграбної руки, проскочила повз Юлку, що теж потяглася її ловити, переможно вищирилася, скинула куртку й вибігла на середину вулиці, стягуючи через голову светр.

– Стійте, жалюгідні люди! – викрикнула пронизливим тенором, міняючи колір на яскраво зелений із підсвічуванням. – На коліна! Кидайте зброю! Ви прийшли на землю мутантів і будете нашою поживою! Вам не втекти! Ви оточені! Ваш єдиний вихід – стати нами й жити вічно серед прадавніх могил!

Юлка завмерла як стояла – напівзігнута, визираючи краєм ока з-за рогу, зі зміщеним центром ваги і трохи прищемленим мізинцем на нозі. Серце почало калатати ще швидше, ніж до цього, долоні стали гарячими, обпікали навіть крізь тканину, пальці поскубувало наче електричним струмом, всі волосинки на тілі піднялися сторчма, а по хребту побігли холодні лоскітливі мурашки.

– Зараз її вб’ють, – майже беззвучно промовила Юлка неслухняними губами. – Це буде найдурніша смерть в історії людства, тому що… тому…

Відчуття марності, тупості, абсолютного провалу заполонило свідомість, навалилося хвилею, захопило всі думки, завадило відсторонено погодитись, що зелена луската жінка на фоні червонуватого зарева – непоганий відволікаючий маневр, особливо посеред ночі в мертвому селі, де за десятки кілометрів навкруг нема жодної живої душі.

– …тому що турнуті не розуміють українську, – договорила Юлка, не в змозі відвернутися, щоб не бачити фінал близької трагедії.

Фари перестали рухатися.

– … із біолаборатории! Нада взять живьєм!

– …чернобильские мутанти! Стреляй!

– …сатаністи! Дави!!!

Рептилоїд смикнув Юлку до себе, подалі від рогу, й накинув на неї куртку Петрик.

– Зараз будемо тікати, – попередив надзвичайно серйозно, розтираючи власні коліна. – Біжи тільки за мною і не відставай. А де вже дівся той клятий єті?!

– А як же… як… – Юлка не могла вимовити це словами. – Як…

– Якщо вона достатньо везуча, а ми будемо достатньо швидкі, аномалія зміститься чи закриється, перш ніж її вб’ють. Помітила, що тих чужих майже не видно, тільки силуети й голоси як за склом у ванній кімнаті? Гадаю, це знак, що ми на своєму місці, а вони тут зайві. Треба відтягнути аномалію кудись подалі від основної дороги, бо що зручно для нас, те зручно й для них. Готова? Вперед!

Юлка зірвалася з місця, не вірячи ні в анінайменший шанс на успіх, і полетіла з ґанку, наступивши на тонкий поясок куртки Петрик. Шарф злетів, червоне сяйво бризнуло вверх і підсвітило низько навислі хмари, планшет вибрав саме цей момент, щоб заволати сиреною.

На вулиці за перукарнею стало голосніше.

– Чудово, – заскрипів зубами Стас, із хрускотом вигинаючись за ріг. – Прекрасно. Пустоземський мотлох для вечірок проти автоматів. І що може піти не так?

– Га? Що? – не одразу зрозуміла Юлка, та коли підняла голову й почала наосліп мацати планшет, щоб вимкнути звук, то побачила, як за спиною Петрик тріпочуть великі напівпрозорі крила з тонкою підсвіткою по контуру, а навколо неї кружляє щось схоже на золотистий пилок. – Ну, вітер дме в той бік, їх може на мить засліпити блискістками.

– І що нам з тої миті? Ходімо! – Рептилоїд смикнув її за капюшон, допомагаючи встати. – Дивися під ноги.

– Але там…

– Одноразова розважальна хрінь, яка ні на що не вплине, хіба що посилить агресію чужих.

– Не там! – Юлка застигла як вкопана, бо метрів за п’ять перед нею нечітким маревом коливалася приземкувата фігура, на яку зовсім не падали червоні відблиски, зі зброєю, аж багровою від світла. – Тут! Ось! Аномалія витончує межі між світами, але людей ще начебто не пропускає. Нам треба в інший бік! Не наближайся до нього!

– Тихо. Слідкуй за вулицею.

Тон рептилоїда натякав на те, що сьогодні Петрик не єдина, кому припекло перевіряти на практиці свої абсурдні ідеї. Юлка притисла до себе планшет, відчуваючи під пальцями, як ворушиться тріснута задня панель, і поклялася собі, що якщо коли-небудь їй раптом спаде на думку якась самовбивча дурня, вона тричі її обдумає, а потім відкине, тому що це, трясця, самовбивча дурня!