Розділ 16.1. Турнуте

Юлка не пам’ятала, хто першим запропонував сховатися й сидіти тихо хоча б до світанку, хто почав верещати, що це зайве, це лише виснажить групу, це не має сенсу, хто плюнув на всіх і мовчки пішов куди хотів, а хто розривався від злості, не в змозі нічого змінити, безсилий переконати, що рівноправні дискусії закінчилися, ошелешений тією легкістю, з якою команда перестала бути командою за найменшої незгоди.

Тобто ні, ясно хоч одне: злилася вона сама. Ну, не сама, звісно… Інша Юля підтримувала емоційно. А ховатися хотів… Хотіла?.. Трясця! Коли пролунали постріли, все змішалося: думки, бажання, наміри… Хто кричав – замовк, хто втік – повернувся, хто шукав схованку – став до бою.

Ну, як до бою… Ідеї «Якщо я дістану автомат, хтось знає, як ним користуватися?», «Якщо я захоплю оту величезну броньовану машину, хтось знає, як її завести?» та «Якщо я помру, хтось знає, як мене оживити на цьому триклятому морозі чи доведеться чекати літа?» звучали одночасно і так само одночасно припинилися, коли сліпо випущені кулі розкришили цеглу прямо над головами, а вулицю залило жовтувате світло фар.

– Невже це насправді?.. – прошепотів єті, марно втискаючись у куток між стіною і ґанком на задньому дворі колишньої перукарні неподалік головної дороги. Якби його не трясло, він би мав усі шанси спародіювати багаторічну купу сміття, що насипалося з даху. Схожа купа вже лежала з іншого боку ґанку. – Вони існують! Вони реальні!

– В такому глибокому лайні я ще не бував, – крізь зуби зауважив Стас, холоднокровно колупаючись у замку неслухняними пальцями, що вже ледве гнулися. – Але їх мало, і це добре. Але вони налякані, і це погано. Але ми не знаємо, чи це вони тут, чи ми там, і це вельми хріново! Але зв’язок є, і це обнадіює. Але ніхто не відповідає, і це ще хріновіше. Але я ні на кого й не сподіваюсь, і це нормально. Але… Чорт! Та якого біса ти аж настільки світишся?

Ясна річ, останні слова адресувалися Юлці, і це було неприємно, тому що нічим зарадити вона не могла. Чим швидше наближалося світло, чим гучніше ляскали автоматні черги, чим чіткішими ставали віддалені голоси, тим яскравіше палали червоні літери. Юлка ховала їх як могла, куталася в куртку, не висовувала рук із рукавів, замотала шарфом усе обличчя, крім очей, але примарні промені все одно проривалися крізь щільну тканину й навколо розходилося тьм’яне потойбічне зарево.

– А знаєте, якби розійшлися хмари, стало б місячно, і тоді ми були б не настільки помітними. – Петрик, як не дивно, вже не нервувала, а спокійно присвічувала рептилоїду тонким ліхтариком телефона. – Ці відблиски сприймалися б як блиск якоїсь фарбованої поверхні.

– Гарна фарба, не потьм’яніла за майже сорок років. – Стас щось натиснув, і замок скрипнув як навіжений, але не відчинився. – Та щоб його! Я починаю вірити, що за цими аж ніяк не старими дверима справді є таємний вхід у той бункер, у який я не вірю.

– Бункер існує, карта не бреше, але це для обраних, нас туди не пустять, ми не маємо стільки грошей, – пожалівся єті, різко забувши, з яким завзяттям він зовсім недавно насміхався з тої самої карти. – Ви ж усі чули, що казав…

– Хто думатиме про роки, побачивши червоне сяйво? – перебила його Петрик, чим врятувала трохи нервових клітин Юлки, що не була готова до чергової порції зручної конспірології, яку можна наліпити будь-куди й сказати, що пасує ідеально. – Найпростіше пояснення: місячне світло і пофарбована поверхня. Це ж чужі турнуті! В них нема магії, вони мають усьому шукати раціональне виправдання.

– Так, раціональне! Наприклад, засідка! – наполягав Пушок, вмить забувши тему обраних. – Невже це не очевидно? Ці люди… якщо то люди… вони шукають ворогів, а не пояснення, їм не треба…

– В мене є ідея, – знову обірвала його Петрик, хоча цього разу Юлка воліла б дослухати. – Але я її не скажу, бо час помовчати, вони близько. Але хвилюватися не треба, все під контролем.

– Під чиїм? – У Стаса нічого не виходило, як він не старався, замок клацав – і повертався у попереднє положення, ніби насміхаючись і підбурюючи до дій. Він не заржавів і не розшатався, навіть трохи пах свіжим мастилом, що в поєднанні з товстими віконними ґратами без натяку на іржу, броньованим склом, сталевим укріпленням дверей та незвично міцними й рівними стінами наводило на ідею про те, що всередині будівлі сховано щось важливе. – Нічого не роби, чуєш? Нічого! Сидіть тихо!

Презирливе хмикання іншосвітянки було настільки гучним, що Юлка втисла голову в плечі, підсвідомо очікуючи: зараз світло фар зупиниться й важке взуття ворога лясне підошвами об грязюку.