15.5

– Він роздивлявся сповіщення вищого розуму, але недовго, потім віддав планшет, сам підключився до інтернету Юлії й теж отримав ту дурну карту, – пригадала Петрик і нарешті вилізла з кущів, полохливо роззираючись і наче чекаючи, що з тіні вискочить страшне чудисько в пошуках вечері. – Ми в одній мережі, карту мають усі, але сумніваюся, що це допоможе. Ще він питав про Ніну… Про її зустріч з інвесторами й керівництвом. Наче ми мали знати подробиці! А потім… Він невдоволено сопів, пам’ятаєте? Часто зупинявся, прислухався і перевіряв телефон. Єті питав, у чому справа, пропонував допомогу, а той казав: «Усе нормально» отим своїм бісячим тоном. І коли вкотре загуло, ми розбіглися, а він… Ну, теж побіг, що логічно, але не повернувся. Куди ж його могло понести?

– Туди, де ніхто його не шукатиме, особливо в темряві, – вищирився Стас. – От якщо до ранку не з’явиться, доведеться перевірити всі позначки. Який же він самозакоханий шмат лайна! Чекайте, це що за новий звук угорі? Літак? Гвинтокрил? Ракета?!

Юлка не зупинилася. Вона чула таке раніше, коли інші насолоджувалися життям і гадки не мали про страх. Тепер хай і вони послухають, хай відчують, хай…

Планшет заверещав, і телефон Стаса теж, і дивний розкладний телефончик в руках Петрик, і десь віддаля – схоже, в Пушка, і наче під землею…

– Чую єті, тож хата близько, – зрадів рептилоїд. – Ще трішечки, дівчата, і можна буде грітися.

– Дивне якесь відлуння, – не підтримала його іншосвітянка. – Йде до нас, а не від нас. Так буває?

– На планшеті показує дев’яносто, – й собі зітхнула Юлка, клацаючи кнопками, щоб зменшити шум. – Що б це не було, та воно змінюється, наче скорочується відстань між нами і… І ким, наприклад? Не думаю, що це про тутурнутих. Коли вони гризли мої двері, звук взагалі пропав. Таке враження, що вищий розум посилає конкретний сигнал тому, хто його розуміє, але це не я. До речі, є варіант, що це через те, що я почала використовувати платні функції й клацати кнопки, які всі казали не натискати. Тож як щодо того, що вищий розум спілкується тільки з тими, хто готовий платити і знає, за що, а ми затесалися серед них випадково? Можливо, він продає якусь інсайдерську інформацію, і Рантоліон зник, тому що зрозумів послання? З іншого боку, якби він був зацікавлений, то мав би власне підключення… Але чекайте! Пушок казав, вони з атлантом не співробітники «Землі», їхня організація незалежна… крім фінансових питань, чи якось так?.. Ішлося про гранти? Не розбираюся в цьому, ми ще не вчили економіку. Загалом я про те, що Рантоліон міг і не мати доступу до вищого розуму, поки не приєднався до нас! А якщо піти ще далі? Раптом він був тут лише для того, щоб почитати внутрішню переписку, і втік, отримавши, що хотів?

– Може, це щось від нас віддаляється? – припустив Стас, навряд чи чуючи чужі аргументи за стукотом власних зубів і скрипом охолоджених суглобів. – Послухайте-но, мені здається, чи оце виття буквально всюди, навіть десь унизу?

Плескіт широких стоп у багнюці завадив Юлці поділитися спостереженнями і повторити основні тези своєї теорії, а за мить мокрий з ніг до голови Пушок вилетів із туманних сутінків, розмахуючи телефоном і підвиваючи щось йому в тон.

– Стійте! Не йдіть туди! Розвертайтеся! – викрикнув єті, намаючись пригальмувати й оскаженіло розкидаючи навколо себе шматки якоїсь червонуватої глини. – Там чужі!

– Ті, що з космосу? – здригнулася Юлка, тимчасово викидаючи атланта з голови як те, що може почекати спокійніших обставин. – Полюють?

Черговий шматок упав коло неї, й вона побачила, що це обривок іржавої сітки, заляпаний мокрою землею.

– Ті, що не звідси й не піддаються впливу ефекта Торуола-Лотта! Вони назвали мене кікіморою й намагалися зловити, а потім стріляли, і ви не повірите, що сталося з кулями!

– Зважаючи на те, що ми не чули пострілів… – почав було рептилоїд, але Пушок не чекав запитань.

– Кулі зникли! – збуджено розповідав він. – Звук зник! Я відбіг на десять метрів, і ті люди теж зникли! Але з’явилися інші! І зникли! І знову! І ще раз! А потім я зійшов з дороги і в мене завив телефон, і я злякався, що вони почують, та їх не було, взагалі не було, поки я не повернувся на дорогу, де телефон замовк, а вони були, і я зрозумів, що аномалія не йде за нами, це ми потрапляємо в неї, ось як!

– Тоді чому ніхто, крім нас, не помітив ніякої аномалії, крім погодної, яку списують хто на глобальне потепління, хто на кінець світу? – зверхньо кинула Петрик, що ні на мить не вилазила з інтернету, моніторячи новини. – Більше схоже на те, що аномалія розширюється і скоро справді зачепить випадкових людей.

– А вам не здається, що ця аномалія якась аж надто цілеспрямована й відкривається саме там, де є… емм… ну, турнуті, яких не турнули? – невпевнено промовила Юлка. – Таке враження, наче їм мало того світу й вони обов’язково хочуть пролізти в наш, причому десь поблизу нас.

– Поблизу другої Юлії, яка, по суті, єдиний спільний знаменник для наших світів, і яка, гадаю, почувається тут у безпеці, – скривився Стас і з зусиллям повернув на змерзле обличчя звичайну міну. – Можливо. І якщо в своїй реальності вони зараз прочісують цю місцевість у пошуках кікімори… А кікімора – це військове маскування, щоб ви знали, тож вони мають стривожитись і бігати як ужалені. Одним словом, я намагаюся сказати, що краще б ця теорія була хибною, бо інакше нам каюк, – незграбно закінчив він і безрадісно всміхнувся в повільному моторошному темпі істоти, яка від холоду не повністю контролює лицеві м’язи, але ще не встигла цього усвідомити. – Та вона не хибна. На тобі написано: «Ми вас всіх уб’ємо», і чомусь мені здається, що це послання альтернативної Юлі адресується не нам.