15.4

***

– Я не хочу знати, що це таке, – впевнено заявив єті, звично ховаючись під черговою стіною й намагаючись злитися з нею не тільки брудно-бурим кольором, а й текстурою розмазаної грязюки. – Ми чітко бачимо, що воно з’являється з нізвідки, перетинає нашу аномалію і зникає в нікуди. Його запускають не в нашій реальності й не для нас, тобто його ціль – не ми.

– Тоді чому ми тут сидимо? – зло уточнив рептилоїд, що, навпаки, не ховався, а намагався приблизно всоте зловити дивне явище в кадр.

– Тому що ми не знаємо, що це й на що воно здатне, якщо нас помітить! – проклацала зубами Петрик з-за низьких дерев. – Тому що це не летючі мопеди, тому що це не смішно, тому що це не сенсація, тому що це смертоносна хрінь із паралельного світу, і, наскільки я розумію, чим більше ми про той світ говоримо, чим детальніше його уявляємо, тим відчутніший його вплив! Не смій! Не смій вимовляти це слово! В нас його нема. І турнутих нема, дякувати Богу! Нічого нема!

– А мопеди в небі є, – оскалився Стас, вдивляючись в екран телефона. – Отже, дякувати будь-кому поки зарано.

Юлка штурхонула його в бік, та він навряд чи це помітив – був поглинений камерою.

Не дивно. Вже вечоріло, за минулий час можна було звикнути багато до чого, особливо до неспокійного неба, яке справді поки не завдавало проблем, було лиш беззубим відгомоном чогось настільки страшного, що виштовхувало альтернативну Юлію геть із її світу.

Погода завдавала більше клопоту, тому що мінялася буквально щогодини. Особливо допікав вітер, і не тільки тим, що пронизував наскрізь, обпікав холодом відкриті ділянки шкіри, засипав очі мокрим снігом, а й тим, що скрипів хвіртками, брязкав віконницями, торохтів бляшаними покрівлями давно згнилих сараїв, немов прикликав звіяних пилом привидів і змушував серце раз у раз завмирати.

– То де ж та ідеальна хата з сайту для сталкерів? – роздратовано прошипіла Петрик і обтрусила мокру кору, що насипалась їй за комір. Втім, іншосвітянка явно не збиралася покидати укриття дерев. – І чи буде вона такою ж ідеальною, коли ми принесемо туди аномалію? Бо якщо це близько до траси, а воно напевне близько, там має бути активніший рух, і не факт, що наступний танк не матеріалізується тут назавжди й не змішає нас із землею як машину Антона в кращих традиціях турнутих!

– То був не танк, а… – холоднокровно почав Стас.

– Та начхати! – перебила Петрик. – Я намагаюся вже, певне, всоте сказати: аномалія небезпечна тим, що стирає межі між світами й може або кинути звідти щось смертоносне нам, або кинути туди в щось смертоносне нас, але ніхто не слухає!

– Я слухаю, – озвалася Юлка. – І я згодна з тим, що комфорт не вартий ризику.

– Це тому що тебе гріє прокляття, а от у мене стигне кров у жилах в буквальному сенсі слова, я хочу до справної груби, генератора і спальника, – досить резонно зауважив Стас. – Втім, можемо проголосувати.

А нащо? Все ж давно обговорили. Команда, звісно, боялася тутурнутих і аномалії, але не настільки сильно, щоб заглиблюватися в гущавину подалі від потенційної зустрічі з напівпримарними ворогами, а тим паче відмовлятися від більш-менш облаштованої хати в більш-менш розчищеному місці поблизу більш-менш нормальної дороги, куди, як писали на сайті, за потреби можна викликати евакуаційний транспорт.

Юлці не подобався той сайт. І назва дратувала, і контент, і оформлення, і, особливо, відгуки та рекомендації, наповнені атмосферою розваги, вдоволення, навіть щастя. Можливо, якби там обіцяли дослідження, пам’ять, екскурсію, та гаразд, хай навіть таємничу пригоду посеред незвіданого, було б не так гидко. Але в поточному форматі… Вона вважала це танцями на кістках. Або ж інша Юля так вважала, тому що в реальності Юлки про Чорнобиль згадували раз на рік, та й то якось блякло, більше зосереджуючись на наслідках для сьогодення, ніж на самій трагедії, щоб, боронь Боже, не зачепити ненароком турнутих, про яких не можна говорити погано через їхнє зникнення, і краще не говорити добре через причину їхнього зникнення.

Хоча зважаючи на те, наскільки вільно в сучасному світі почуваються тутурнуті, друге правило вже втратило актуальність.

– На моїй карті та хата позначена як «притон», – все ж нагадала Юлка.

Теж, мабудь, всоте, та це нікого не зачепило, тому що її платну карту встигли висміяти з усіх боків за те, що вона нічим не відрізнялася від загальнодоступних з інтернету, крім дев’яти позначок «бункер», семи – «притон» та п’ятнадцяти – «їжа». Одна «їжа» була якраз по дорозі, і виявилося, що там справді можна поїсти – диким кабанам з годівниці. Найближчий «бункер» містився в давно заваленій каналізацій канаві, а «притон», вочевидь, означав місце, де можна переночувати. Це навіть полінувалися перевіряти.

– Ви як хочете, а я побіжу, в мене нерви не витримують дивитися на все це, хочу під дах і гладити морську свинку, – тихо оголосив єті й помчав у сутінки з такою швидкістю, що за мить про нього нагадувало тільки шльопання широчезних ніг, за дві – в’їдливі коментарі рептилоїда.

– А в мене ніжки не витримують, хочу теплу ванну і равликів для маски, – хмикнула Петрик, хрустячи мокрим сухостоєм. – А ще мені треба інше взуття, це відклеїлось, і тільки не кажіть, що пустоземське все таке, я в цих чоботях два роки ходила, все було нормально. А знаєте, що не нормально?

– Що я не відчуваю ніг, але чомусь іду? – пробурмотіла Юлка. – Згодна, таке зі мною вперше. Головне, не думати про це, а то сяду просто тут і сидітиму, поки не ляжу, а потім не встану.