15.3

Авто нарешті вирвалося з багна й подеренчало в туманну далечінь, що, здається, мала всі шанси стати дощовою. Петрик голосно зітхнула, розгорнула льодяник і почала шукати сміттєву урну, щоб викинути обгортку. Рептилоїд провів її довгим поклядом, сховав грілку в кишеню до першої і крутнувся на п’ятках, повертаючись до решти команди, що безцільно дивилися на безлюдну дорогу і, певне, тільки зараз починали повністю усвідомлювати своє становище.

– Пропоную наступний план дій, – впевнено заговорив Стас і ляснув у долоні, розбиваючи загальну меланхолію й привертаючи увагу. – Перше: переміститися в менш забруднене місце, але в межах Зони, щоб не ризикувати без потреби. Петрик! Коли здогадаєшся покласти фантик у куртку, глянь мапу радіаційного забруднення. Ми далеко від епіцентру, але краще бути ще далі. Друге: треба знайти відносно цілу хату. Рантоліоне! Це правда, що в атлантів зір як у орлів?

Атлант здригнувся, явно не очікуючи, що до нього хтось заговорить першим, і мовчки кивнув.

– Прекрасно, – блиснув моторошною посмішкою рептилоїд. – Хто казав, що ми не команда мрії? Отже, ви видивляєтеся нам хату. Третє: коли знайдемо, де зупинитись, кинемо жереб і пошлемо когось по продукти й спальники або хоча б ковдри. Ну чи проголосуємо і відправимо Пушка.

– Це тому що я єті?! – обурився Пушок.

– Звісно, чому б іще? – погодився Стас. – Був би я єті, пішов би сам. Гаразд, четверте: поки чекаємо їжу, шукаємо інфу про тутурнутих де тільки можна, задіюємо і знайомих, і хворих на всю голову з анонімних форумів, бо щось якось мене це все насторожує, особливо те, що ми тут самі й за свої гроші. П’яте: відпочиваємо. Шосте: їмо, знову відпочиваємо і думаємо, як дати чужій Юлі те, чого вона хоче, щоб вона відчепилась від нашого світу або померла щасливою у своєму. Є пропозиції?

– Я хочу проаналізувати повідомлення вищого розуму, – напрочуд серйозно сказав атлант. – Мене тривожать його сигнали.

– До біса вищий розум, – клацнув зубами рептилоїд і несвідомо поліз до холодної грілки. – Якщо йому щось треба, хай звертається розбірливо, як до всіх людей. Петрик, ти щось хочеш сказати?

– Ні! В мене просто труситься підборіддя від страху! – незвично зло викрикнула Петрик. – Невже всім нормально, що ти ось так спокійно оголошуєш похід на турнуту землю?!

– Я? – аж підстрибнув Стас і пожбурив тут кляту грілку куди бачив, а потім пішов її шукати. – Чорт! З якого це дива?!

– Ти пропонуєш дати чужій Юлії те, чого вона хоче!

– Ну так, я пропоную вирушити туди, де нема навіть згадок про ро… турнутих, але це непросто, поки за нами женуться тутурнуті. До чого тут турнуті землі?

– До того, що тій Юлії потрібна не відсутність згадок, а відсутність росіян! Вона весь час перепитує, чи це правда! Щоб її переконати, треба показати їй турнуту землю. Яким же ще способом це можна довести?

– Та ну, це ж абсурд, – розгублено заперечив рептилоїд, витираючи термогрілку рукавом. – Ніхто нормальний не переступить межу. Ми ж не самогубці.

– Навіть заради порятунку світу? – тихо запитала Юлка, хоча й була впевнена: її реальності ніщо не загрожує, та Юлія не протримається достатньо довго, щоб аномалії стали катастрофою.

Атлант мовчки взяв її планшет і пішов у підвал, впевнено щось гортаючи, наче розумів, з чим має справу. Перш ніж вона оговталася від такого неприхованого нахабства і встигла запротестувати, над головами заторохкотіло, й це було набагато страшніше, ніж верещання вищих розумів чи абсолютна зневага яких би то не було ланок еволюції.