15.2

– «Декамерон»? – уточнила, не сподіваючись бути почутою. – Це цю книгу ви назвали вельми смішною і порадили брати за приклад?

– Га?.. – Микола не одразу перемкнув увагу на реальну співрозмовницю, кілька секунд дивився в простір і явно уявляв зовсім інших опонентів. – А, так. Мені-то казали, що вона трохи непристойна, але ж у сучасному світі кого цим здивуєш? Геть усі матюкаються, а про секс розповідають навіть дошкільнятам.

– Я не знаю жодної людини свого віку, яка назвала б її непристойною, – спробувала знову підійти здалеку Юлка. Вона трохи охолола, зрозумівши: попри впертість, цей чоловік старається розібратися й не повторювати помилок. Не його вина, що популярність ототожнюють з якістю, а класику – зі шкільною програмою, а, отже, з вихованням і наслідуванням. – Це чудова книга, що знайомить нас зі світоглядом, вподобаннями, розвагами, традиціями й легендами тих часів, коли її було написано. Як ви самі розумієте, відтоді людство пройшло довгий шлях. Те, що тоді смішило, чи викликало захоплення, чи подавалось як мудрість або мораль, чи було настановою, зараз… як би сказати… не завжди нормально, а іноді ненормально настільки, що в голові не вкладається. Грубо кажучи, ми читаємо «Декамерон», та й будь-яку іншу книгу минулих епох, щоб побачити світ, в якому жив її автор, а не щоб керуватися прикладами з неї в сучасному житті. Погодьтеся, ви ж не порадите міфи Стародавньої Греції як посібник для налагодження стосунків між батьками та дітьми?

– Може й пораджу. Я все життя працюю, мені ніколи запам’ятовувати, що там собі думали стародавні люди, та ще й греки. Моя ціль – забезпечити сім’ю й дати нашій малій заразі нормальний старт у майбутнє. Мільйонів у нас нема, тож хай учиться, хай помалу розбирається у культурі, хай цікавиться не тільки гулянками, хай знайомиться з людьми, яким оте все високодуховне не порожній звук, хай тягнеться до кращого життя. Звісно, зараз вона лютує, їй усе не таке, вона знає краще, мене наче не існує, але, от чесно, якби в мій час мені хтось пхав книги, я б його тоді теж ненавидів, а потім був би вдячний.

– Залежить від книг і слів, – поважно виголовив Рантоліон з-за спини Юлки. – Він ненависті до зневаги один крок, від зневаги до вдячності – прірва, а лікується це відвертою розмовою про причини, наслідки і помилки. Розумієте, коли ви впевнено кажете, що вас смішить жорстокість, ваша… емм, мала зараза відчуває огиду й хоче опинитися подалі від вас, та коли ви зізнаєтесь, що чогось не читали чи забули, мала зараза почуватиметься просвітителькою і розкаже свою точку зору, хай навіть зверхньо, хай навіть дивну, хай навіть наївну, а це – початок діалогу, основа сякої-такої комунікації, яку можна розвинути до нормальної, або й до порозуміння. Звісно, якщо пощастить.

– Це ви зараз намагаєтеся продати мені свою філософську книгу? Дякую, обійдуся, – хмикнув Микола, збираючи розкидані чеки, і в Юлки в душі щось заспівало від усвідомлення того, що не кожна людина за замовчуванням піддається чарам атлантів. – Хоча говорити таки доведеться… – додав він спокійніше. – На говорінні тримається світ. Ну то що, їдемо? – Микола розблокував двері, й Антон блискавкою заскочив у авто, навіть утримався від бурчання, лиш смикнув коліном, відсовуючи книгу. – Ніхто більше не хоче? Що ви тут взагалі робите?

– Наукова експедиція, – коротко відрізав Стас, розмахуючи останньою грілкою в надії витрусити з неї те, що засмічувало роз’єм, хоча на його місці Юлка перш за все перевірила б акумулятор, оскільки мала схожий досвід. – Досліджуємо природні й неприродні аномалії.

– Та воно й видно. – Микола взагалі не здивувався. – У вас хоч є що їсти чи до вечора сидітимете голодні?

– До вечора? – не зрозуміла Петрик.

– Ну, вас же мають забрати ввечері, коли ви поміряєте що вам треба? Ви ж тут не ночуватимете? Чи підете в бункер? Вас хіба пустять? Я чув, їм там начхати й на науку, й на людей, помиратимете – не допоможуть.

Антон почав квапити водія, і той, махнувши на прощання, підняв скло і завів мотор.

– Може, попросити, щоб він привіз нам їжі? – задумливо промовив Стас, спостерігаючи за ковзанням коліс у багнюці. – Хоча… – Автомобіль буксував, розвертаючись, раз у раз розбризкував грязюку фонтанами, вперто з’їжджав задом у неглибоку канавку посеред дороги, й було схоже на те, що на ще одну поїздку сюди Микола не погодиться за всі гроші світу. – Не треба. Нащо зайвий раз привертати увагу? Краще збігаємо самі, тут близенько, кілометрів десять.