14.3

– В сучасному світі занадто багато марної інформації! – палко продовжував Рантоліон, крокуючи туди-сюди із закладеними за спину руками. – Кожен може стати пророком, якщо вкладеться в маркетинг. Контраверсійні ідеї особливо злітають. Пропоную парі. Я пишу назви трьох популярних книг, і якщо хоч одна з них буде серед подарованих Марії, ви перестаєте дивитись на мене як на пусте місце.

– Вибачте, а як на вас дивитись, якщо ви навіть говорити зі мною не хочете? – не стримала наболілого Юлка.

– І чим, по-вашому, ми займаємося прямо зараз? – наче щиро здивувався опонент, зупинившись на кілька секунд. – То як, парі?

– Ми говоримо, тому що ви цього захотіли.

– Звісно, а хіба буває інакше? Нащо говорити, якщо не хочеш?

Якби віддаля не забурчав автомобіль і загальна увага не змістилася з Юлки на вітряну вулицю, вона не вибирала б слів, щоб пояснити атланту, наскільки егоїстична його поведінка. З іншого боку, наче він сам цього не знав… Але його все влаштовувало, тож сенс апелювати до совісті?

Сильний порив вітру увірвався в підвал, забрязкотів проржавілим бляшаним козирком над входом, здійняв хмару пилу з сухих стін, накинув капюшон Юлці на очі, штовхнув її у спину наче велетенська жива істота й вивернув руку з важким планшетом, ледь не змусив впустити цінну техніку на вищерблений бетон підлоги.

– Чорт!

Поки вона ловила рівновагу й подумки готувалася довіку жити в боргах (скільки там його залишилось, якщо відверто?), звук авто наближався, змішувався зі скреготом розхитаних металевих конструкцій десь поверхом вище, діяв як тривожна музика для нагнітання атмосфери в триллері.

– О, а я ж казала, – з ноткою самовдоволення оголосила Петрик десь із-за спини. – Чип уже здох, якщо не обидва. Я б, звісно, замінила, але нового не вистачить навіть щоб зареєструватися в системі. Аномалія, так, куди ми, туди й вона. П’ять хвилин – і все, і чим ближче, тим швидше. З іншого боку, потепліло, й те добре.

Юлка кинула погляд на екран, наперед знаючи, що там пробачить. Непевність, збій програми, хаотичні сірі плями… І віконце з інформацією про те, що завдання провалено, премії не буде, запит обробляється, новому користувачу інтернету від «Землі» надано безплатний доступ до пустоземських мультфільмів. Текст ішов одним блоком, одразу й не збагнеш, що це – чотири різні повідомлення.

– Що там? Провал? Невже ми втратили шанс викупити три гвинтики від шатла? – глузливо прокоментував зітхання Юлки атлант.

Єті застогнав від спогадів про свій дорогоцінний транспорт, і їй чи не вперше спало на думку, що оте його «мій друг і колега Рантоліон» може виявитися ще одним сприйняттям бажаного за реальне, тому що жодної підтримки атланта Пушок не мав, вони, здається, навіть не привіталися один з одним. Складалося враження, що Рантоліон тут випадково – наприклад, проходив повз і зупинився з цікавості біля мальовничої компанії перекинутися словом, а потім знову піде у своїх неймовірно важливих справах, про які не личить розказувати простакам із низів, невдалій ланці земної чи позаземної еволюції, найдешевшим невдахам із усіх можливих.

Наче він сам не з таких.

А, може, й не з таких. Хто його знає? Пушок готовий стояти за нього горою чисто тому що атлант здатен помічати єті, тож покладатися на ці віддані свідчення марно, вони ненадійні й навряд чи витримають кілька елементарних запитань.

– І шанс розібратися з якимось непорозумінням, що отруює життя цілої родини, – відрубала Юлка, опановуючи себе на диво швидко. Ким би не був Рантоліон, зараз він у меншості і в тому самому становищі, що й усі. – Але ще побачимо, хто кого. Я ж правильно розумію, Антон направив сюди своє таксі в надії на попутників, які заплатять водію? Хочу мати стільки ж самовпевненості. Боже, знову… – Планшет почав вити й блимати, довелося заткнути його перевіреним способом. – Показало ще на одиницю менше. Якщо це зворотний відлік до кінця світу, я не хочу знати. О! Дивіться сюди! Як я могла не помітити, що тут уже завантажилась та платна карта? Ого! Емм… О. Це я вже зовсім засвітилася?

– Це фари, – підказав Стас, ховаючи несправну грілку в кишеню. – Вони світяться, це їхнє призначення. А така сама карта в мене теж є, безкоштовно отримав з інтернету.

Юлка не сперечалася, тому що він явно не помітив того, що її шокувало. Ну або ж для нього не було новиною те, що територію турнутих не бачив супутник, та й картографи уникали будь-яких позначок, навіть кордон не виділяли, просто в якийсь момент усі позначення зникали й починалося пусте місце без рельєфу, з якого витікали ріки й продовжувалися височини та низини.

«Чекайте. Чому мене це дивує? Так було завжди. Ну, на моїй пам’яті. В підручниках щось там схематично показували, щоб ми розуміли загальний принцип формування кліматичних зон і зсуву тектонічних плит, старі спеціалізовані карти теж можна знайти, навіть докладні, але в сучасних популярних додатках турнуті землі не показують, наче їх взагалі не існує», – майнула розгублена думка.

«Це дивує не мене, а іншу Юлію», – наздогнала її друга.

«А може, вони всі свідомо брешуть? Може, турнуті нікуди не зникли й живуть своє краще життя, поки світ вдає, що їх нема, що вони не несуть загрози, що можна не боятися лягати спати, що з ними ніхто таємно не торгує деталями для балістики, що вони не озброюються, аби вбивати, поки стане сил?» – не забарилася третя, що лиш вклала в слова чуже тривожне відчуття десь на краю свідомості.