13.3

«Але не ціною прокляття», – нагадав внутрішній голос, змусивши задуматись, яка ціна достатня й чи вона взагалі є.

«Ні, я не збираюся жертвувати собою!» – запевнила себе Юлка, підозрюючи, що думки ось-ось звернуть не в той бік, і краще не потурати їм, а то вони можуть завести надто далеко.

«Але ж я не віддаю життя, щодо цього ми вже розібралися. Я не проклинала себе успіхом, мої прагнення змін не спопеляють мене зсередини. Це інша «я» бажає мені добра. Вона розплачується за мою удачу. Мені страшно й дискомфортно, та загроза для мене насамперед тутурнуті. Це та Юлія страждає й шукає розради. Це її зрештою знищить або моє прокляття, або її життя», – думки линули куди хотіли, їхній напрям не змінювався, незважаючи на всі старання.

«Антон говорив про три дні. Він давав їх мені, і хай не виправдовується, начебто я неправильно все зрозуміла! Та насправді три дні – час тої Юлії. Вже два, так… чи один? Я втратила лік. Суть полягає в тому, що вона на межі, але не відмовляється від вражень нашого світу. Ми не можемо сказати їй прямо, щоб вона зосередилась на чомусь іншому, інакше гарантовано помре від виснаження. Ми можемо тільки…».

– Чуєте? Ви це чуєте? – гучним шепотом заговорив Петрик, і Юлка здригнулася, виявивши його зовсім близько. – Він видурює в неї нюдси, щоб потім шантажувати, а вона й надсилає один за іншим! Атлант! У тої тупенької жіночки з ректорату! Це якийсь гіпноз, і це огидно! Але підозрілий тут я, так? Я!

– Це природний шарм, – глибокодумно пояснив єті. – Результат спрямованої еволюції. А за тобою я стежу, май на увазі. Ти не уникнеш відповідальності.

«…ми можемо тільки полегшити страждання тої Юлії, показавши їй світ без агресора», – Юлка підняла очі на Стаса, знову поглинутого інтернетом, і потерла руку, з якої все почалося.

Наче роки минули… Тепер і викладач хімії, і математик, і їхні сміховинні претензії ніби належали до іншої епохи. А як страшно було тоді, в перші дні прокляття! Як все падало з рук, як ввижалися цілі формули, як підводила пам’ять… Соромно й згадувати.

З іншого боку, на руці вміщалося більше слів, ніж на обличчі.

Юлка підтягла рукав.

– Кхе-кхе… Я тут подумав… Якщо вже ви оплатили захищений супутниковий зв’язок, то може роздаватимете його всім? – нахабно запитав Антон, витріщаючись на мішанину червоних ліній. – Задля загальної безпеки? Однаково ж пропадає. Налаштувати точку доступу?

– Він хоче нормальний інтернет безплатно, – підхопив Стас. – І я хочу, але я пропоную скинутись хто скільки може й не вдавати, що ти не робиш нам послугу. Згода?

«Є». «Нема». «Є». «Є». «Нема». «SOS». «Є». «Нема».

– Мені не шкода, – пробурмотіла Юлка, прикриваючи руку, наче ховала приватне листування. – Зроблю загальну мережу, користуйтеся.

«Нема». «Нема». «Нема».

«Справді нема».

«Фантомний біль».

«Фантомна рука».

«Нема».

«А якщо фантомна і я?».

«Мене нема?».

«Юлія».

«Я є».

«Навіть якщо я фантом, я є».

«І якщо мене нема, я є!».

«Юлія».

«Я є, а Росії нема. Гарно».

«Це кома чи рай?».

– Щось нове? – без ознак зацікавленості спитав качкодзьоб. – Якщо можна, зробіть інтернет, мені треба зв’язатися з відділом кадрів. Будь ласка, – додав після короткої, але відчутної паузи.

«Чи нема?».

«Ні мене, ні їх?».

«Несправедливо».

«Нема?».

«Є».

«Я є!».

Юлка опустила рукав і мовчки дала свій планшет Антону. На руці не було нічого корисного. Інша Юлія поглинута власними нещастями, для неї забуття в паралельній реальності не настільки важливе, як її існування в рідній. Проблема в тому, що, здається, забуття – єдина доступна їй функція. Та дівчина не ховається від своєї мерзенної дійсності, вона чисто фізично не може в неї повернутися й блукає у маренні.

Але вона жива.

– Панове, скидаємось мінімум по сотці, – оголосив Стас, вимогливо дивлячись на качкодзьоба. – Лишок піде на шоколадку.

– Антоне, а що буде, якщо я прокляну ту Юлію так само, як вона мене? – майже разом із ним заговорила Юлка. – Успіхом? Щоб її бажання збувалися?

– Ну, спробуйте, – неприємно вищирився антропоморф. – Дуже цікаво, як ви її проклинатимете й чи не проклянете в процесі саму себе. Я б не здивувався.

– Сотку давай, зуби не заговорюй. – Рептилоїд вимогливо простягнув руку. – А ти, – стосувалося Юлки, – і не думай про це. Щоб когось проклясти, треба бути емоційно нестабільним і балансувати на межі, а в тебе нерви як сталеві канати.

– Що?!

– І це теж, – кивнув Антон. – Але на спроби я б подивився, новий досвід нікому не завадить. Дякую за інтернет. – І знову пауза була досить явною. – Я заплачу.