13.2

Сповіщення інформувало про те, що абонплату за захищений супутниковий зв’язок знято, знижка для першого платежу двадцять відсотків плюс два тижні безкоштовного телебачення в подарунок, дякувало за користування послугами і пропонувало детальну мапу території, де перебуває абонент, всього за одиницю незрозуміло якої валюти.

– А скільки це у гривнях? – запитала Юлка і отримала відповідь, що ніхто не знає, тому що платні функції – зло, їх уникають як можуть, вони в прямому сенсі спустошують гаманець і не вимикаються, як не старайся, а мапу можна глянути в навігаторі, якщо так треба.

– Це, мабуть, персоналізована реклама, – припустив Стас. – Після того, як ти запросила супутниковий знімок тої хати, пам’ятаєш?

– І він неабияк допоміг розібратися, – кивнула Юлка. – Дивіться, тут ось яка ситуація… В нас нічого нема, а ця річ, – вона змахнула планшетом, несвідомо наслідуючи інших, і скрикнула, коли в зап’ясті хруснуло від його ваги, – пропонує хоч щось. Як на мене, це гарна можливість.

– Можливість викинути гроші на вітер, – саркастично доповнив Антон. – Та все нормально, вперед, вам не вперше.

Юлка на зло йому торкнулася посилання, не роздумуючи ні єдиної миті. Екран блимнув, дзенькнуло нове повідомлення, а десь неподалік пронизливо заскреготіло залізо. Звісно, цей скрегіт не стосувався запиту й належав до випадкових звуків, яких повно в занедбаному місці, проте став відчутним доповненням до перенапружених нервів і сприймався як зловісний сигнал.

– Ну? Що там? – поквапив Пушок.

– З деканату написали, що в мене проблеми, тому що Рантоліон заповнив не такі відомості.

– Які мені дали, такі я й заповнив. Коли гроші клав, претензій не було, ще й дякували.

Юлка підскочила, почувши голос атланта: глибокий, оксамитовий, з тої категорії, що переконує глядачів з екрану вкластися у фінансову піраміду, і люди слухають як загіпнотизовані.

– Гроші з фонду «Землі»? – втрутився Петрик. – Пустоземську імітацію? Вона розсипається за двадцять чотири години. Не дивно, що з’явилися претензії.

– Ні, – коротко заперечив атлант.

– Ні, навряд чи, – й собі додала Юлка. – У нас там все робиться через одне місце, навіть гроші не допоможуть.

– Допоможуть, – вагомо заявив Рантоліон і відійшов подалі – вочевидь, переробляти своє криво виконане завдання.

«Отже, цьому типу на нас начхати, але його можна зачепити його ж роботою. Питання в тім, кого він вважає авторитетом і чиї накази виконує, тому що до мене йому ліньки навіть заговорити», – зауважила Юлка, краєм ока поглядаючи на планшет в таємній надії на яке-небудь корисне диво, бажано не чергову пропозицію марної послуги за сумнівну ціну.

– А воно ж наче й логічно: було не ясно, що робити, тож ми повідомили про проблему, а в результаті отримали захищений зв’язок і карту, щоб знати, куди рухатися далі, – глибокодумно пробурмотів єті.

– Куди? На фіг, хіба ні? – хмикнув Стас. – Це єдине, куди приводять платні функції. До речі, повідомили кому? Я якось розпитував своїх знайомих операторів, і мені сказали, що їм такі запити не надходять.

– У Центр прийняття рішень, – впевнено оголосив Пушок. – Керівництву.

– Тому самому, про яке ніхто нічого не знає, тому що ми надто секретна організація? – скривився рептилоїд. – Вірю, я повірив.

Юлка обережно виглянула у вікно, напівзатулене спинами колег, в глибині душі сподіваючись, що цього разу обійдеться без міражів із іншої реальності. Наче спрацювало – за брудним склом були лише шматки цегли, гнилі дошки та затуманена вулиця, яку не підмітали кілька десятиліть. Здавалося, цивілізація тут стала на паузу, завмерла як у моторошній казці, перетворилася на поламану другорядну декорацію, а тим часом природа шматочок за шматком відвойовувала своє й спішила замести сліди діяльності людини, нестримний напір дикого життя відчувався навіть тепер, ранньою весною, коли світ сірий, брудний і непривітний сам собою.

А ще в склі відбивалися червоні літери.

«Сон». «Сон». «Сон».

Це інша Юлія переконувала себе, що спить? Що її враження несправжні? Що реальності без війни на її землі не існує навіть в інших вимірах?

«Якщо вона вважатиме мене сном, то або не звертатиме уваги на свої відчуття, і тоді наші світи розійдуться швидше, або прагнутиме ще більше заглибитися в це забуття, і тоді катастрофа наблизиться», – Юлка дивилася на тонкі струмочки води, що вишукували собі шлях поміж сміття, й почувалася досить дивно.

Вона знала, що повинна відлякати альтернативну Юлію.

Водночас їй хотілося довести, що її реальність краща і що друга Юлія може втекти сюди від своїх бід хоча б емоційно.