12.4

– Тоді їх називали росіянами, – задумливо вимовив єті, змусивши Антона від стресу підняти кожну шерстинку й обурено пробурчати: «Турнуті. Ми кажемо турнуті, і ніяк інакше». – Мені було більше років, ніж найстаршому з вас зараз, ми з Рантоліоном сповна насолодилися навіть СРСР. Совок розпався, ті вважали себе його спадкоємцями й хотіли повернути назад. Як зараз тутурнуті турнутих, розумієте?

– Не розумію, який стосунок ваш зламаний совок має до турнутих, – трохи роздратовано буркнув Стас, явно зачеплений тим, що в цій області знаннями хвастаються інші, йому залишається лиш тупцювати навколо й слідкувати, щоб Петрик та єті не наближалися один до одного. Проблемне завдання, зважаючи на те, що єті постійно випадав з уваги, і лиш його голос допомагав зосередитися на співрозмовнику.

Юлка сподівалася, її супутники ніколи не дізнаються, на якому фоні відбувається теперішня дискусія. Досить і того, що вона сама мінялася на обличчі щоразу, коли мимо проїжджала напівпрозора БМП і здавалося, що солдати у ворожій формі дивляться прямо в очі, що їм не подобається те, що вони бачать, що ось-ось ілюзорна зброя виплюне смерть!

– Ви не повірите, але обмеженість нинішньої молоді щодо деяких аспектів минулого мене несказанно тішить, – вищирився Пушок, демонструючи ідеальний набір зубів хижака. – З іншого боку, як на мене, коротка пам’ять – одна з причин того, що нині тутурнуті мають не те щоб масову, але відчутну підтримку всяких борців зі здоровим глуздом. На відміну від так званої прогресивної інтелігенції, – він кинув багатозначний погляд на Антона, – маргінальні рухи не бояться називати речі своїми іменами й не придумують замінники незручним словам, а то, бачте, росіян ображати не можна, їхня доля – це трагедія, про них або добре, або ніяк, але турнутих турнули задля збереження світу, тож про турнутих говоримо правду, але не серед звичайних людей, о ні, людям навіть це завдає турбот, людей не можна засмучувати їхньою власною історією, люди вибрали не згадувати! Ну та гаразд, не зважайте, загалом я граю за правилами. Ніяких тривожних слів у неправильних місцях, тільки повага, тільки добірне сучасне лицемірство!

– Яка муха вас сьогодні вкусила? – тоненько проскиглив Петрик і, вловивши ледь помітний рух єті, завбачливо відступив ще далі від автівки. – Спочатку на мене накинулись, тепер на всю команду… Вам не здається, що насамперед проблема полягає у вас? Що це ви вважаєте свою думку єдиною правильною? Що оці всі правила існують тільки у вашій голові?

– Скажи це, – ще більше оголив зуби єті. – Просто скажи. Промов уголос слово «росіяни», і я вибачуся перед усіма трепетними ромашками з тонкою душею й слабкими нервами.

– Якщо я скажу, ви вважатимете це доказом моєї приналежності до ваших улюблених маргінальних рухів, які не бояться це казати! – вибухнув емоціями Петрик, задкуючи до розквашеної дороги. – Якщо не скажу, ви теж вважатимете це доказом того, що я з них, але під прикриттям! Жоден варіант не очистить моє ім’я, а лиш закопає мене ще глибше.

Юлка знову зажмурилася. Це було понад її сил! Іносвітець зливався з ілюзією, його пухка фігура впліталася у видіння, підсилюючи його, додаючи реальності, наче притягуючи той світ!

– А знаєте, я це скажу! – голосно схлипнув Петрик, напевне вже й не намагаючись впоратися зі своїм голосом, що зривався, витончувався, в певні моменти нагадував дитячий. – Не для того, щоб щось довести, а щоб… щоб… У мене нема внутрішніх обмежень!

– Мовчи!

Хто це викрикнув? Чий голос настільки спотворився від жаху, що й не впізнаєш одразу? Стас? Ні, в нього надто чіткі шиплячі звуки, таке легко вловити. Антон? Ні, цей взагалі відвернувся, порпається в телефоні, наче навколишнє його не стосується. Атлант? З якого дива? Вони ж із єті давно знайомі й співпрацюють, якщо один підбурює, інший навряд чи втручатиметься.

– Чому це? – Петрик був близький до істерики. – Ви мені рота не заткнете! Я можу вимовити сло…

– Стули писок! – Пушок схопив Юлку за плечі й так крутнув, повертаючи обличчям до дороги, що в її хребті щось затріщало. – Бачиш, дурбецало? Це не я тобі рота затикаю, а вона! І тобі, й мені, і всім нам! Читай! На лобі, на щоках! «Мовчи». «Мовчи». «Мовчи». Не знаю, чому, але та Юлія не хоче, щоб ми називали турнутих… емм… історичною назвою. Здається, це одна з фундаментальних різниць між нашими світами, дуже важливо її не стирати. Прошу вибачення, погарячкував. Але це не відміняє інших запитань до тебе! Що ти приховуєш, га?

– Наче альтернативна Юлія знає про небезпеку злиття світів, – пробурмотів собі під ніс качкодзьоб. Здається, він гуглив погоду, начхавши на небезпеку стеження. – Наче вона – не емоція, що шукає емоцій для себе. Наче їй є якесь діло до хоч когось із вас. Наче її побажання не стосуються винятково нашої Юлії.

– То це я маю мовчати? – здивувалася Юлка, намагаючись вгадати, в який бік її хитне за мить і куди відхилитися, щоб утримати рівновагу. – Постійно? Типу замовкнути і віддати свою долю на розсуд вас усіх? Ще чого!

На щербатих зубах єті з’явилися червонуваті відблиски. Вона не одразу зрозуміла, що це палахкотять знаки на її власній шкірі.

– Здається, помовчати треба конкретно зараз, – невпевнено почав Петрик, вкотре міняючи колір на темніший. – У мене таке відчуття, наче за нами хтось спостерігає, і не просто спостерігає, а бажає нам здохнути в цій багнюці, щоб наші тіла намотало на гусениці й розмазало по всій дорозі до самого Києва, щоб мого виплодка вичавило з мене як кісточку з вишні, щоб… Мій живіт – це не вагітність, ви не подумайте нічого такого, я не збираюся в декрет, мені потрібна ця робота!