12.2

***

Антон запевняв, що перебувати у виселеному містечку абсолютно безпечно, якщо не їсти, не пити й не облизувати нічого місцевого. Ще бажано уникати поодиноких радіоактивних зон, про які може попередити писк лічильника Гейгера (нема в наявності) або зміна кольору рептилоїда (на щастя, є) на злегка підсмажений. Стас клявся, що це брехня, його народ стійкий до всіх типів випромінювання, хіба що альфа-частинки погано впливають на шкіру, але ідею знайти укриття в більш-менш цілій будівлі подалі від транзитної траси й розробити нормальний план дій розкритикував нещадно.

– Не вірю, що тутурнуті сюди не поткнуться, – палко переконував він. – Те, що вони бояться радіації понад усе на світі, не може бути правдою! І ясно, що їх не відлякають легенди про Бункер. Вони навіть мою маму не зачіпають, а ми говоримо про істот, у яких відсутня базова логіка й самозбереження. От уявіть: вони мають самовбивчу ціль, на шляху до якої вчинять найжахливіший злочин, ні на мить не замислюючись про сенс усього цього, а напис «Чорнобильська зона. Проїзд заборонено» їх зупинить? Не смішіть! Як тільки нас відслідкують, а відслідкують нас швидко, тут буде команда вбивць, і ні поліція, ні небайдужі громадяни нам не допоможуть, тому що я не бачу поблизу жодної живої душі.

– Тим краще, – гнув своє Антон. – Якщо нема жодної живої душі, то жодна жива душа не постраждає. Крім нас, звісно, але нас нікому не шкода, тож змиріться й живіть далі своє нікчемне життя.

– Наше життя – запорука існування всього світу! – гарячкував Пушок, тримаючись, проте, на відстані. – Ми не нікчеми.

– Це якщо ваші теорії правдиві, – хлюпав носом Петрик, – хоча взагалі-то тільки життя Юлки. Наші мають значення лише доти, доки оберігають її. Ми таки нікчеми… Найдешевші нікчеми з усього відомства… Але якщо ми провалимося, ніхто про це не дізнається… за умови, що теорія про іншу реальність не вигадка і ми не станемо посміховиськом посмертно! Це що, знову холодає?

Юлка стомилася. Вона заледве тримала спину рівно, не відчувала ніг, у скронях пульсувало, пальці горіли, голова паморочилась як після гойдалки. Слухати всі ці безглузді суперечки, скарги, жалі не було вже сил! І від кого? Від суперкоманди, що мала б вирішувати проблеми, а не створювати їх на рівному місці. Ще й цей картинний атлант мозолив очі. Яка його функція? Слугувати окрасою компанії? То з цим прекрасно впорався б і Петрик, він хоча б міняє колір і не мовчить.

Відверто кажучи, краще б іноді мовчав.

– Якщо тутурнуті сюди не прийдуть, ми однаково не зможемо залишатися тут довіку, бо я чомусь впевнена, що моє відображення про це точно не мріє, – трохи роздратовано обірвала його хникання Юлка. – Якщо тутурнуті сюди прийдуть, ми не зможемо втекти від них на автівці Антона, бо я не знаю, яким дивом вона взагалі ще їздить. Отже, насамперед треба повернути шатл, це необхідний пункт плану в обох варіантах. Повернути – тобто заплатити за ремонт і телепорт. Отже, шукаємо гроші. Згодні?

Охнули всі, навіть незворушний атлант. А, може, то вітер застогнав у чагарниках за його спиною, пронісся обламаними трубами, сховався у незасклених вікнах…

– Мій шатл трішечки надто застарілий і поламаний, щоб його ремонтувати в офіційному сервісному центрі. – Єті опустив очі, почав присоромлено колупати розталу землю. – Там замінять абсолютно все, навіть те, чого давно нема, і що мені не треба, і що я продав чи викинув, і що доробив сам, і що взагалі незаконно на Землі, і що було тільки в проєкті… Це коштуватиме більше за найновіший кораблик тої ж моделі, приблизно як п’ятирічний бюджет нашої області, тому ремонт – не варіант, якщо хочемо повернути шатл, краще піднімати зв’язки й домовлятися, щоб сервіс у документах його списав, а в реальності перекинув у звичайну майстерню.

– У вас є такі зв’язки? – здивувалася Юлка. – То чого ви чекаєте? Домовляйтеся!

– У мене нема, вибачте, будь ласочка, – пригнічено похитав розпатланою головою Пушок. – А у вас?

– Є, – з погордою оголосив Антон, – проблема в тому, що коштуватиме це не набагато менше за ремонт, тож пропоную прийняти реальність як є і скластися мені на нову машину. Я готовий внести тридцять відсотків необхідної суми.

– А чому не мені? – фиркнув Стас. – Маю тридцять п’ять і безкоштовний вогнегасник з офісу.

Юлка відвернулася й мигцем глянула на планшет. Темний екран, ні блиску, ні виття, ні пропозицій роботи. Невже справді аномалія настільки сильна, що чипи не витримують? А як багатообіцяюче все починалося… Безмежна підтримка, подяки, бонуси за виконані завдання! І тепер усе?

Вона бездумно натиснула кнопку ввімкнення, втупилася в екран з неактивними іконками програм, змахнула краплю дощу, відкрила «Спостереження». Нічого. Наче не тут ще недавно з’являлися люди та зв’язки між ними. Пусте блідо-сіре поле…

Палець застиг біля маленького напису «Повідомити про проблему». Минулого разу спрацювало, хіба ні? Щоправда, тоді був конкретний випадок… Але втрачати наче ж нічого?