Розділ 12.1. Запитальне

– Ну кажу ж вам, з ним щось не так, – без перепочинку бурмотів Пушок у Юлки над вухом, поки вона намагалася випитати у старих знайомих, яким дивом вони тут опинилися. – Я це нюхом чую, а нюх мій досконалий, не побоюся цього слова. Та мене за нюх взяли на роботу! Ну і за навички пілотування, і тому що я сам обслуговую свій шатл, і через те, що більше ніхто не погоджувався стрибати на орбіту й назад без страхування, і завдяки одруківці в моєму дипломі, і тому що я маю успадкований шатл… але насамперед за нюх.

Інші його не помічали. Бачили, звісно, й чули, коли він звертався до когось прямо, але як тільки пілот ненадовго затихав, то всі обличчя поступово відверталися від нього, жести майже його зачіпали, про зручну дистанцію й казати нічого – Стас буквально наступив йому на ногу й вельми здивувався, виявивши біля себе сторонню істоту.

Лише атлант не відводив очей і не повертався спиною. Втім, він підкреслено ввічливо тримався осторонь і не промовив нічого, крім привітання. Юлці цей тип нагадував людиноподібного робота: бездоганного, беземоційного, бездушного. Їй хотілося почути ще одну думку щодо поточної ситуації, однак Рантоліон мовчки вивчав поглядом околиці й не реагував на її невпевнені заохочення до розмови. Це бісило.

– Мені обіцяли відрядження в гори, уявляєте? – жалівся Петрик, ховаючи потемнілі щоки від вітру. – Тож я пообіцяв своїй нареченій справжню відпустку, ми з нею купили парні куртки з мотиваційними цитатами, бачите? – Він помахав перед очима Юлки рукавом, на якому виднівся дрібний рукописний текст. – Ми збиралися щоранку читати розумну пораду й планувати день, зважаючи на це. Аж раптом мене викликає Ніна і каже, що наступні тижні я проведу не на курорті, а в чорнобильській Зоні обов’язкового відселення, тому що якийсь божевільний аналітик з верхів раптом додумався до того, що саме час рятувати світ, і навіть переконав своє начальство схвалити місію з дуже й дуже обмеженим бюджетом, якого вистачить тільки на зарплату найдешевшим співробітникам «Землі». Ну хіба це справедливо?

– Нарешті щось хоч трохи схоже на завдання, – сяяв трикутними зубами Стас, кутаючись у кілька вовняних шарфів і запихаючи в рукави маленькі електрогрілки. – Я вже думав, ніколи не дочекаюся чогось, вартого уваги. Як тільки важлива місія, її одразу кидають або магпроблемному, або до тяжких злочинів, або спецагентам, або передають отому окремому секретному відділу з необмеженими повноваженнями, в який я не вірю, або ж нас усіх випереджають сірі і їхній традиційний метод «Щось не так? Знищуй!». Аж тут раптом викликає мене Ніна і каже, що від моєї удачі залежить доля світу, тому що саме на удачі я зазвичай вирулюю, а крім мене послати сюди нікого, я єдиний у відділі, хто підпадає під критерій «силова підтримка». І премію наче дадуть. Вдалий день, га?

– Я ж лише зайшов підписати документи, – нив качкодзьоб, намагаючись не дивитися на свою заляпану багном машину. – Я їй папір, а вона мені: «Ох, прислали дуже важливе завдання, а відправити на нього нема кого, мої дурні не впораються, доведеться просити підтримку у спеців. Не хочете попрацювати з ними? Й вам плюс у резюме, й мені було б добре мати там знайому людину». От чому я не подумав тричі? Чому не відмовився зразу?! Наче зурочили мене відтоді, як я з вами зв’язався, наче очі мені засліпило, наче розум вимкнуло! До речі, що ми тут робимо, який план дій і хто головний?

Юлка несвідомо глянула на атланта і здивувалася сама собі, тому що це не мало сенсу. Той стильний тип притягував погляди, привертав увагу самим своїм існуванням, немов за замовчуванням мав плюс сто балів авторитету й плюс двісті харизми, але насправді не зробив і не сказав нічого, що довело б його важливість чи хоча б інтелект.

– Вона, – надмірно голосно зітхнув Пушок, вказуючи на Юлку. – Господи, здається, саме час перестати бути атеїстом…

– Я? – В якому це сенсі? Всі оті відомства з довгими назвами просто відступлять і дадуть свободу дій? Юлка в це не вірила. Хіба що комусь впливовому конче треба, щоб тутурнуті здобули перевагу і щоб це виглядало не як внутрішня зрада. – Що ви маєте на увазі?

– Та не ви, а вона, – поморщився пілот, непомітно витираючи бруд зі своєї шерсті об останні чисті частини авто. – Друга Юлія. Ваше альтер-его з паралельної реальності. Воно чогось прагне, і від цього залежить усе, тож ми маємо насамперед враховувати його побажання.

– Виконувати бажання мого прокляття?!

– Враховувати, – терпляче повторив Пушок і смикнувся, видерши пучок шерсті погнутим радіатором. – А от виконувати чи діяти наперекір, поки не ясно. Ми маємо зрозуміти, що відверне іншу Юлію від вас, Юліє. Якщо те, що тут її прагнення нездійсненні, то план А. Якщо вона хоче щось вам донести і зникнути, виконавши свою місію, то план Б. А якщо вона просто помирає й чіпляється за вас як за єдину доступну надію, то план В, він найпростіший, в ньому треба лише уникати тутурнутих, поки не мине небезпека злиття світів. Це ненадовго, хоча особисто для вас, звісно, на все життя в будь-якому випадку, тутурнутим байдуже, сходяться реальності чи ні, вони вже зненавиділи вас і звинувачуватимуть у всіх своїх невдачах. До речі, мені одному здається, що стало аж надто спекотно? І планшет ваш затих, більше не бачить ні конфлікту чипів, ні самих чипів. Аномалія збільшується, такими темпами десь за тиждень її відчує вся планета. Й тепер важче довести, що з ним, – пілот різко обернувся і смикнув Петрика за пухнастий капюшон, – щось не так, він бреше, я це знаю, я це відчуваю, мій нюх кращий за всі ваші органи чуття разом узяті!

– Досить! – гримнув Стас, відтісняючи єті від автомобіля. – По-перше, я не потерплю такої хамської поведінки стосовно будь-кого в нашій недружній групі найдешевших агентів. По-друге, тебе я не знаю, – він виділив голосом фамільярне звертання, – і, чесно кажучи, не хочу знайомитися ближче, а мама Зайчика зранку пригощала нас кексами. По-третє, головний тут той, хто не дуріє на рівному місці й не шукає головних, тобто я. По-четверте, викликай свій транспорт. Нам треба повернутися до цивілізації, а мені треба спокійно розібратися у справі, бо з тутурнутими життя мене ще не зводило й у такі місця не закидало. По-п’яте…