11.4

Звук наростав досить швидко, сірі плями на екрані пульсували ще швидше. Нічого з ними вдіяти Юлка не могла, тож просто сховала планшет, щоб він не нервував її зайвий раз.

– Рантоліон у нас дипломат, його бездоганна пика, адаптивні манери й безмежна харизма допомагають взаємодіяти з людьми та іншими формами розумного життя. Я відповідаю за переміщення, і відповідатиму й далі, якщо придумаю, як повернути мій шатл, тобто де взяти гроші, щоб повернути шатл. Ще обіцяли спеціалістів з магбезпеки та кібербезпеки, але щось мені підказує, що пришлють жовторотих практикантів. І ми просили хоч якусь охорону, але відповіді поки нема, і навряд чи ще буде. Розумієте, наша місія надзвичайно важлива, ми в буквальному сенсі рятуємо світ, але хрін нам, а не масштабна повноцінна підтримка, бо це може стати провокацією і призвестии до ескалації, он як! Наче тутурнуті вже зараз не роблять усе можливе, щоб завтра не настало. Ну але це не рахується, от коли вони нападуть на когось із керівництва, бажано інопланетного… Не думаю, що й тоді щось зміниться, просто виберуть нового лідера, висловлять стурбованість, зроблять показовий арешт і на тому все.

– Який знайомий звук! – Юлка одночасно слухала співрозмовника і вслухалася у віддалений шум мотора. – В мене дежавю. Наче повторюється та остання поїздка за місто, і ми зі Стасом чекаємо, поки Антон виведе своє авто з парковки, а вітер свище, холодно, пролітає дощ зі снігом, і машина гуде як ненормальна, тому що в ній контрабандні деталі з Пустозем’я, хоча Антон клянеться, що це не так, Стас прибріхує, насправді машина – раритет, користуватися нею одне задоволення.

– Та ні, пустоземський мотлох пищить, а не деренчить, – упевнено зауважив Пушок. – Це «Мустанг» з Плоскоземелля, здається, сімдесятих років. І ви не повірите, але я зустрічав одного Антона, що їздив на такому. Чесно кажучи, не той тип, з яким хочеться товаришувати. По-перше, жадібний кар’єрист. По-друге, ці антропоморфи загалом егоцентричні, до них нереально достукатися, не пообіцявши вигоду. По-третє, у єті з ними не найкращі стосунки, так еволюційно склалося. Спочатку ми вважали їх обмежено розумними істотами, потім вони нас зневажали за зовнішність.

– Кар’єрист-антропоморф на ім’я Антон? – зітхнула Юлка, починаючи підозрювати, що її дежавю аж ніяк не примарне, і, на жаль, це не той випадок, коли реальність краща за уяву. – Думаєте, таких є багато?

– Не знаю. Я пілот, а не статистик.

Але вгадувати не мало сенсу, тому що дратівливий звук уже був поряд, а за ним на розбиту дорогу вистрибнув невеликий автомобіль, вильнув у грязюці, верескнув гальмами й зупинився точно на тому місці, звідки зник шатл.

Юлка зітхнула голосніше. Вона не помилилася: перед нею, за брудним підвальним склом, трохи спотворена тріщинами й бризками давно вицвілої фарби, стояла знайома машина, причому містила вона не тільки Антона, а й трьох інших людей – тепло вдягнених, з рюкзаками на колінах, невдоволених і непривітних одне до одного.

Першим під дрібний сніг вийшов антропоморф – цього разу не елегантний, а закутаний у товсту шкірянку, в хутряній шапці, гумових чоботях і (чомусь) гумових рукавицях, які навряд чи захищали від холоду.

Потім у багнюку ступив високий незнайомець атлетичної статури. Цей носив блискучі туфлі, що майже миттєво наповнилися грязюкою, костюм як із кіно, який за хвилину втратив блиск і форму, приталене пальто, добряче зім’яте в тісноті авто, і модний капелюх з широкими крисами – ідеальну річ для тутешнього вітру.

За ним вилізла об’ємна зелена куртка – на кілька розмірів більша, ніж зазвичай носив Стас. Втім, Юлка не сумнівалася, що під великим капюшоном зі штучним хутром ховається обличчя рептилоїда, та й побите життям практичне взуття теж видавало власника. І рюкзак, ясна річ. На відміну від інших, Стас не залишив його в авто.

А хто останній? Чорний пуховик з дивним білим узором, світло-сірий шарф і темно-сіра пухнаста плетена шапка, білі рукавички, великі окуляри з синіми лінзами… Тобто ні! Не окуляри, а єдина відкрита частина обличчя!

– Петрик?

– Тихіше! – шикнув Пушок. – З ними щось не так. З отим синім, що вдає з себе пустоземця, бачите? Можливо, тутурнуті взяли команду в заручники або підіслали до них свого агента. Треба перевірити.

– Вони не схожі на заручників, – заперечила Юлка, з якої було вже досить параної, особливо вплетеної в конспірологію. – Ми обидва знаємо Антона, я знаю Стаса і Петрика, ви знаєте того свого… з Атлантиди. В чому проблема?

– Нюх мене ніколи не підводив, – палко запевнив пілот. – Ваш Петрик точно не Петрик, а якась почвара, що прикидається Петриком. Не вірите? Самі придивіться до мови тіла Антона. Він викручується як вуж, на підсвідомому рівні намагається триматися подалі від синього.

– В нього затерпла спина, тому що те авто дуже маленьке! Таке вже було!

– Тихіше, будь ласочка. Треба поспостерігати й зробити висновки. Я безкінечно впевнений у Рантоліоні, ми не раз прикривали одне одному спину, але з тутурнутими краще бути вельми обережними, вони здатні пролізти всюди, от буквально можуть натягти чиюсь шкіру і пролізти, якщо отримають наказ, і ви до останнього не зрозумієте, що то тутурнуте, їхня адаптивність вражає, а коли воно вчепиться в горло, пізно смикатися.