11.3

***

Самотня сіра крапка то зменшувалася до розмірів пікселя, то розширювалася на весь екран. Юлка намагалася якось з нею взаємодіяти, але кожен доторк викликав лише пусте поле опису та географічні координати. Пушок запевняв, що координати реальні, майже тутешні, ще й, здається, міняються?.. Наближаються! Хтось їде сюди! А це означає, що…

– Що тутурнуті нас знайшли?

Ні, він так не вважав. Тутурнуті здебільшого не мають чипів, а ті, що мають, позначені в базі як потенційна небезпека, про них система попередить обов’язково, це найвищий пріоритет тривоги, таке неможливо не помітити. Більш імовірно, що це хтось зі співробітників «Землі». Іноді вони погоджуються на чипування, щоб мати можливість безкоштовно відслідковувати своїх недругів. Іноді платять за анонімність. Іноді ще й купують преміум-акаунт без реклами, але сам Пушок дотримувався консервативних поглядів на приватне життя і вважав, що туди не треба лізти без поважної причини, а тим паче надавати доступ всяким недобросовісним типам чи організаціям.

– Не довіряєте власним колегам? – насмішкувато уточнила Юлка, все ще намагаючись добитися від додатка хоч якоїсь зрозумілої реакції.

– Звісно, ні! – аж обурився пілот. – Я ж не розумововідсталий. У нас одна глобальна ціль, та й усе. Разом ми рятуємо світ, і поки що рятуємо успішно, самі бачите, ми ще існуємо, але коли справа доходить до індивідуальних моментів, краще не знати, чим хто дихає, нерви будуть ціліші. Ви не стукайте так по екрану, подряпаєте. То напевне глюк. Таке буває, коли в одному організмі два чи й більше чипи, їм треба час, щоб синхронізуватися, якщо обидва нові, або щоб один вийшов з ладу, якщо є і старий, і новий. Здається, хтось із команди чипувався у когось новенького, а тепер-от маємо… І це я не про глюк, а про те, що хоча моя віра в неприступність наших баз даних міцніша за алмаз, шанси тутурнутих стали трішечки вищими. Тільки без паніки! Ну що, ховаємося про всяк випадок? Я бачу непоганий підвал. Мабуть, нема сенсу питати, чи у вас є зброя або гроші, щоб замовити термінову доставку? Таки нам треба вирішувати завдання, і якомога більше, і швидше, та тільки де ж їх тут узяти? Ходімо!

Сидячи в напівтемряві на холодній вогкій лавці, відчуваючи кожен протяг і вловлюючи краєм вуха звуки, які ніяк не могли бути реальністю, Юлка вкотре спіймала себе на думці, що її прокляття буває корисне. Наприклад, зараз воно зігрівало, і це було дуже доречно. Іншим часом у неї вже ломило б кожен суглоб, голова налилася б свинцем, пальці не згиналися б, а зараз нічого так, жити можна, особливо зважаючи на шерстистого Пушка, в якого починалися дрижаки.

– Ви єті? – вирвалося нечемне запитання десь на десятій хвилині мовчазного чекання. – Хіба ви не мали б жити високо в горах серед снігів і не боятися морозу?

– Мав би, але не живу і боюся, – коротко відрізав пілот, зовсім не схожий на звичного себе, – тому що моя куртка залишилася в шатлі, а голяка ми не бігаємо вже кілька століть, перестали після конфлікту з модниками з Атлантиди, ті досі з нас глузують, хоча самі тоді носили тільки прикраси з мушель, – додав після важкої паузи, наповненої обуреним сопінням. – Але звісно, їм усе пробачається, вони красунчики, блискучі такі, м’язисті, доглянуті, ніде ні волосинки лишньої, саме те, що зображають на мозаїках у басейнах. А ми які вже є.

– Ви теж гарні, – невпевнено спробувала підбадьорити його Юлка. – Якби люди бачили вас як є, то хвалили б і захоплювалися б. Та навіть ефект Торуола-Лотта показує єті дуже привабливими. Ви б знали, як вас описували мої одногрупники! Ось тільки не треба було погрожувати Кості, він дурень, але цього не заслужив.

Пушок засопів ще голосніше, і в просторому підвалі це звучало досить зловісно, та й відлуння доєдналося, і шурхіт у віддаленому кутку, і деренчливий звук незрозумілого походження, і…

– З вашими повсякденними справами розбирався мій друг і колега Рантоліон Світосяйний з Атлантиди, – крізь зуби буркнув пілот.

– Це автомобіль! – одночасно з ним вигукнула Юлка. – Наближається автомобіль! Що?.. Який ще Світосяйний? З якої ще Атлантиди?