Розділ 11.1. Командне

Здається, Юлка заснула. Морська свинка, напевне, теж. Чи спав пілот, не ясно. Його тіло й обличчя покривала настільки довга і густа світло-коричнева шерсть, що сказати щось конкретне не було змоги. Принаймні він сидів за перегородкою і тримав величезні руки з широкими темними нігтями на панелі приладів. Ворушився всім масивним торсом, коли шатл хитало особливо сильно. Час від часу похрипував, хоча цей звук міг іти й від двигуна. Трохи скрипів зубами, що не поміщалися в широкому щербатому роті.

Юлка не наважувалася його зачепити. Хтозна, а раптом він із тих нервових людей (ха-ха), хто може дістати серцевий напад від необережного слова? Раптом злякається і натисне щось небезпечне? Раптом розізлиться й перестане бути таким люб’язним?

Але чи то на екрані, чи за ілюмінатором щось явно змінилося. По-перше, стало світліше. По-друге, збоку з’явилися стовпчики цифр і знаків, яких раніше там не було. По-третє, тонке переривчасте пищання аж ніяк не асоціювалося з добрими знаками. І, по-четверте, температура повітря відчутно підвищилася, атмосферний тиск – теж.

Трохи покрутившись у кріслі і зрозумівши, що сама собою потенційна проблема не вирішиться, Юлка відстебнула пасок безпеки і встала, притримуючись за товстий м’який поручень. За мить пасок кілька разів обвився навколо неї, потяг її назад на сидіння і знерухомив наче лялечку метелика, а шатл заверещав щось тривожне настільки високим тоном, що у вухах почало дзвеніти.

– О, що це я, де це я, коли це ми?.. – забурмотів пілот, викручуючи коротку шию у всіх доступних напрямках. – А, прилетіли, знижуємось. Не відстібайтеся поки, бо зараз буде трясти, стабілізатори розрядилися, маскувальний режим жере надто багато енергії, треба міняти батареї. Як думаєте, якщо ми врятуємо світ, нам випишуть премію?

– Впевнена, що дадуть якусь грамоту, – тихо відгукнулася Юлка, спостерігаючи, як попереду міняються кольори: темна сірість набуває легкого блакитнуватого відтінку, до нього приєднуються жовті відблиски на блідих продовгуватих плямах, і все це повільно заливає приглушене рожеве сяйво, що йде звідкілясь збоку. – Можливо, накажуть самим її заповнити й роздрукувати. Світає?

– І справді, – погодився пілот. – За цими безпековими фільтрами одразу й не побачиш. Я вмію друкувати грамоти, звертайтесь, як щось треба, і запишіть мій номер телефону про всяк випадок. А ще гляньте, чи ваш телефон бачить нашу спільну захищену мережу, вона так і називається «Земля (геоїд)». І… Поснідаємо?

– А тутурнуті?

Шатл закрутило, і Юлка подумки подякувала паску безпеки, тому без його самодіяльності вона зараз повторила б долю речей у пральній машинці.

– Якщо тутурнуті отримають доступ до наших баз даних, ми дізнаємося про це найпершими, – «обнадіяв» пілот. – Дві хвилинки, і будемо на місці. На жаль, швидше не можна, не хочу привертати уваги, деякі події не згладить навіть ефект Торуола-Лотта. До речі, не пам’ятаю, чи казав… Мене звуть Пушок, і в цьому нема нічого расистського. Вибачте, будь ласочка, але може б ми віддали морську свинку в гарну родину? Було б неправильно ризикувати її життям задля власного его.

«А моїм?» – але Юлка стрималася. Цей тип не надто адекватний, раз серйозно налаштований рятувати світ, та ще й очікує за це подяку. Хотілося сподіватися, що його колеги більш близькі до реальності.

«Між іншим, він сказав, що прокляла себе не я. Хіба це не означає, що прокляття можна зняти з допомогою якогось, кхм, мага?» – та оптимізм не належав до сильних сторін Юлки.

«А ще він сказав, що якщо вб’ють мене, помре і моє «відображення» з іншої реальності. Чи працюватиме це і в зворотний бік? Не стане «її» – не стане й мене? Чи тільки зникне прокляття?» – песимізм мав за що зачепитися й спродукувати кілька взаємовиключних теорій.

– О Боже! – раптом розпачливо вигукнув Пушок. – Це все моя помилка! Морська свинка не пристебнута! Як я міг недодивитися?

Юлка нервово захихотіла й міцніше вчепилася в поручні, але за мить шатл струснуло і він зупинився, вібруючи стінами й підлогою.