9.3

***

Теплішало так швидко, що доки Юлка добралася додому, вулиці заливали потоки талої води. Люди були схвильовані, не розуміли, що відбувається, не мали раціональних пояснень поточної ситуації. Хтось панічно кричав у телефон про глобальне потепління, хтось спішив зробити запас продуктів і товарів першої необхідності, хтось висміював загальне напруження в марній надії заглушити власну тривогу, а комусь конче припікало поділитися думками про кінець світу за старі гріхи, не боячись використовувати небажані слова.

Щоб не бачити істеричні повідомлення Петрика про те, що всьому гаплик, «Земля» розпадеться, задля виживання співробітникам доведеться торгувати барлатиною (або ж розпродавати себе на органи), і не чути голосові в чаті групи, де все теж було вкрай погано, бо когось із деканата сьогодні завалило не снігом, а геніальними ідеями щодо виховання безвідповідальних студентів, Юлка вимкнула телефон. Досить і того, що планшет палав червоним, вимагаючи уваги й незрозуміло яких дій. З цим вона нічого вдіяти не могла, хіба що обмотати його шарфом і вдавати, наче все нормально. В якийсь момент здалося, що це справді так, принаймні люди навколо не реагували на писк і блимання, але щоразу, коли Юлка кидала погляд на сумку, перед очима палахкотіло багрове сповіщення про небезпеку.

В квартирі було холодно, та це не біда. Обігрівач, зручний домашній одяг, тепла їжа… Трясця, а погодувати пацюка?! Як можна було про нього забути? Це ж абсурд! Це…

Якого ще до біса пацюка?!

Юлка притисла до себе морську свинку, почала гладити як востаннє, але за мить здригнулася, відчувши під пальцями вологу. Сльози… Й коли вони встигли накапати? Наче ж тільки бризнули від безвиході, а шовковиста шерсть уже мокра, липне до теплого м’якого тільця, ось-ось стане холодною й змусить тваринку дрижати.

– Що зі мною відбувається? Чому я гублюся в цій клятій реальності?! А що далі? Піду на філософський факультет, бо забуду, де навчаюся? Не вимкну плиту, бо думатиму, що в мене її нема? Чому ти тремтиш, маленька? Вже змерзла? Чи тобі гаряче біля моєї руки? Що там? Куди ти дивишся? На двері? Чуєш кроки? До нас хтось іде?

Морська свинка викрутилася з рук і юркнула в свою клітку, сховалася в гніздечку і лиш ворушила носиком, показуючи, що такі ніжності не для неї, після попередніх недбалих власників вона загалом самостійна, якщо не сказати дикувата, доторків не любить, людей, власне, теж, і привчатися до Юлки не збирається, особливо до такої нервової, забудькуватої і, чесно кажучи, лячної. Та й взагалі, квартиранти міняються, єдине, що від них вимагається, – вчасно чистити клітку, міняти воду, класти корм і іноді возити до ветеринара. На цьому все, нерви свої хай заспокоюють десь в іншому місці, десь подалі від розміреного життя частинки справжньої природи, десь серед таких самих неврівноважених двоногих істот з їхніми незрозумілими проблемами.

Стук у двері завадив Юлці додумати докори, якими могла б уколоти морська свинка.

«Я говорила надто голосно, і в сусіда знову претензії? До біса!» – вона клацнула замком, готова послати будь-кого й куди завгодно, принаймні в ту хвилину, але за порогом топтався не вічно невдоволений Максим, а одногрупник Костя – незвично стриманий, навіть трохи засоромлений і, здається, наляканий.

– Це тобі, – швидко промовив він, протягуючи велику шоколадку з вишневою начинкою і досить-таки пом’яту троянду. – Дякую за допомогу з математикою. І вибач за те, що смикав тебе на хімії. Я психував, бо без стипендії мені кінець, і не думав ні про що, крім свого комфорту.

– Що?.. – розгубилася Юлка, тому що Костя був останнім, кого вона очікувала побачити біля свого житла.

– Мені дуже прикро, більше я тебе не турбуватиму, обіцяю, – на одному подиху випалив одногрупник, втиснув шоколадку їй в руку, поклав наверх квітку і розвернувся до сходів. – Бувай, гарного вечора.

– Як ти дізнався, де я живу?

Він глипнув через плече, його зеленуваті очі блискули якось аж надто зловісно над рудуватим коміром завеликої куртки.

– Твій хлопець дав адресу й порадив забути її от просто зараз. Вважай, я вже забув, мені проблеми не треба.

– Мій… хто?! – Юлка не повірила власним вухам. – Цей клятий рептилоїд і до тебе дістався?! Що він хотів?

– Гадаю, щоб ти жила в мирі і спокої й не мала лишніх клопотів, особливо зі мною? – На мить в голосі Кості майнули знайомі прохальні нотки, але наступні слова звучали відсторонено, навіть дещо вороже: – Кажу ж, я все зрозумів, більше не набридатиму. Слухай, це, звісно, не моя справа, але тобі не здається, що цей твій іноземець взагалі без гальм? Впевнена, що ти з ним у безпеці?

«Іноземець?» – ледь не перепитала Юлка, та вчасно зрозуміла: це не помилка, підсвідомість одногрупника саме так класифікувала інопланетянина.

– Впевнена, що ми з ним не пара і ніколи не будемо.

– Тоді у тебе проблеми, – знизав плечима Костя і рушив униз. – Цей тип серйозний, не те що той пришелепуватий глист, який бігав за тобою на першому курсі. Ну, той, що ми називали «вакциною від романтики», пам’ятаєш? А, ти ж цього не чула… Балончик купи, чи що? – крикнув поверхом нижче. – Хоча навряд чи це допоможе, мій на нього не подіяв. Хіба що спробувати не просрочений? Хм, ідея. Чуєш, як розберешся з іноземцем, сходимо кудись на каву? Пригощаю!

– Дякую, ні, бувай!