9.2

– Ви, часом, не хворієте? – відреагувала на це жінка, чиє ім’я поки не прозвучало, та й навряд чи Стас здогадається його назвати, хоча в базі даних усе мало бути, якби не завислий планшет, Юлка глянула б сама. – Вибачте, але в мене діти, тож самі розумієте. Ковід, грип, ангіна – нам цього не треба.

«Невже й на мені спрацював ефект Торуола-Лотта?» – не повірила власним вухам Юлка.

Якщо так, то що це означає? Що тепер вона аж настільки відрізняється від нормальних людей, що їхня підсвідомість підміняє її зовнішній вигляд уявним образом?

– Не хвилюйтеся, вона завжди така нещасна, це нормально, – став на захист Юлки рептилоїд. – Та й до дітей нам поки не треба. Можна поставити вам кілька запитань? – Він говорив, не роблячи пауз, щоб почути співрозмовницю. – Перше і найголовніше… Перепрошую, та ваш собака гризе мою ногу. Майте на увазі, якщо він поламає собі зуби, я за нові не платитиму. Отже, перше й найголовніше: ви підозрюєте когось конкретного? Чи щось конкретне?

Жінка схилилася до собаки, безуспішно намагаючись відсунути його від худих кінцівок Стаса. Вона сопіла й напирала, її товста пухова куртка натягнулася на плечах, плетений шарф упав одним кінцем на землю на радість цуценяти, чоботи роз’їжджалися, проте великий пес стояв як укопаний, лише ширше розставив лапи й випнув округлий бік, тримаючи рівновагу.

– Я не вірю у вроки і всяке таке, – пролунало приглушено й, відверто кажучи, доволі невпевнено. – Чисто теоретично, звісно, все може бути, але я не думаю, що надприродне вибрало б саме мою сім’ю з усіх можливих варіантів на Землі. Ми звичайні, розумієте? Це більше схоже на дії якогось збоченця, і це мене дуже лякає, тому що із захисту в нас лише ця дурна неслухняна собака. – Жінка у відчаї смикнула пса за хвіст, і той нарешті відпустив ногу рептилоїда, почав крутитися на місці, ледь не збив Юлку під час одного з карколомних обертів. – Втім, після того, як усе це трапилося, ми встановили камеру. Два тижні минуло, вона нічого не зафіксувала, ми трохи заспокоїлись, але вчора запис раптом перестав працювати, камера буквально вимкнулась сама, було мигтіння і чорний екран. Нас це страшенно налякало, хоча, чесно кажучи, та моторошна історія не повторилась, а якби не вона, ніхто б на це й уваги не звернув, з технікою всяке буває, у сусідів постійно щось зависає чи ламається.

«Середньостатистична сім’я, є двоє дітей: дівчинці п’ять років, хлопчику три. Менша дитина дуже хвороблива, з лікарень не вилазить, у неї як не одне, то друге, на сусідній вулиці хтось кашляне – малий одразу підхопить і зляже. Лікарі кажуть, він це «переросте», треба просто чекати й вірити в краще, але, погодься, порада так собі, тому батьки переживають і шукають причину хворобливості», – згадалася Юлці розповідь Стаса.

Поточна проблема цих людей полягала в тому, що два тижні тому вони відчинили шафу й обімліли: весь одяг хлопчика, крім повсякденного, був ледь помітно надрізаний і помічений кров’ю. Звісно, батьки здійняли галас і спробували розібратися, але чим більше вони розпитували сусідів і знайомих про щось підозріле у тутешніх краях, тим частіше звучала ідея щодо «пороблено» і тим неохочіше оточення йшло на контакт, побоюючись теж втрапити під якісь вроки.

– Отже, шукаєте раціональне пояснення? – з полегшенням видихнув рептилоїд, почісуючи носком взуття пожовану ногу. – Нарешті хоч хтось дружить із головою! Вибачте, це було недоречно. Скажіть, а ви коли-небудь привчали дітей до чистоти, аргументуючи це тим, що до лікаря треба йти тільки в новому і чистому?

– Звісно, – кивнула жінка, потираючи натомлені руки. – Часто Марічці нагадую, щоб не перевертала все на верхній поличці Артемка, це одяг на випадок лікарні. Господи! Ви натякаєте, що… – У неї перехопило подих, розчервонілі щоки зблідли, губи почали труситися. – Ви хочете сказати, що…

– Тільки те, що логіка малої дитини не завжди зрозуміла для дорослих, – заспокійливо промовив Стас. – У розумінні малюка «не буде чистого і цілого одягу для лікарні» може означати «не буде лікарні», а, отже, «не буде хвороби». Принаймні я керувався схожими ідеями, коли в дитинстві засунув куртку своєї няньки в унітаз, щоб та дівчина не мала в чому до нас приходити і я грався цілий день з батьками. Самі розумієте, на реальність це не вплинуло, але я досі пам’ятаю те відчуття власної геніальності і гордості за добре виконану роботу, з яким розправлявся зі своєю поточною проблемою.

– В Марічки палець був порізаний… – Жінка не контролювала свій голос, слова звучали то голосніше, то тихо як шепіт. – Вона сказала, що впала в дитсадку біля гойдалки… І що нічого страшного, тепер все буде добре і з нею, і з Артемком… Неможливо! Господи… Неможливо! Але вона постійно це повторює, постійно каже, що тепер усе добре, хвилюватися не треба, а коли я збиралася замовити новий одяг, у Марічки заболів живіт, і ми сиділи цілий вечір з нею, і в магазин потім не пішли, бо вона почала кричати, що там мікроби… Господи! Що я наробила своїми повчаннями? Як мені пояснити малій, що вона помиляється? Вона ж хотіла як краще, а ми зробили з цього цілу трагедію, добре що поліцію не викликали. Господи…

– Наступного разу викликайте, – серйозно порадив Стас. – Ніколи не знаєш, що випадковість, що дитяча витівка, а що небезпечно. А щодо пояснень… Ви обов’язково впораєтесь, я в вас вірю. – Він сліпучо усміхнувся, але жінка вже на нього не дивилась, її погляд блукав навколо собаки, що знову вчепився в ногу рептилоїда, і цуценяти, яке шарпало шарф, а губи шепотіли: «Господи, як же її переконати, це ж буде дитяча травма, якщо я не підберу правильних слів…». – Не сваріть дочку, в неї добре серце. Гарного вам дня! Юлко, смикни, будь ласка, собаку за хвіст, і ходімо. Нарешті ми вільні!