Розділ 9.1. Впливове

Обліплені залишками мокрого снігу ворота заскреготали, прочиняючись, і цей звук заглушив пронизливе верещання монструозного планшета, що раптом почав блимати червоним і посилати гучні протяжні сигнали, які в уяві Юлки чомусь асоціювалися зі сповіщеннями про ядерну загрозу. Дивина, та й годі. Останнім часом серед книг чи фільмів наче не траплялося постапокаліптичної фантастики.

– Це ще що за напасть? – Вона не знала, як вимкнути звук і приховати яскраве мерехтіння, що без проблем пробивалося навіть крізь щільну тканину сумки. – Що йому не так? Куди треба тиснути? Тут пише, що спецзв’язку немає, пропонує підключити супутник… Це як? Знову за додаткову плату?

– Можна й за плату, але який сенс? – зітхнув Антон, перевіряючи свій невеликий акуратний телефон, що зручно лежав у руці й не верещав як різаний незрозуміло чому. – Всі чипи поблизу таки вийшли з ладу, наші програми взагалі не мають даних. Навіщо підключатися до головних серверів за всі гроші світу, якщо обмінюватися з ними нема чим? А звичайний мобільний зв’язок ловить хоч і слабенько, але стабільно. – Антропоморф сховав телефон у кишеню й примружився, розглядаючи похилений світлофор на віддаленому перехресті, що досі жодного разу не перемкнувся на червоне. – Як на мене, на земні технології аномалія не вплинула, принаймні прямо. Навіть світло не вибило. І те добре, паніка в місті точно була б зайвою. Ну що ж, колеги, – продовгувате обличчя Антона повернулося до Юлки та Стаса, – на сьогодні досить, розходимося й чекаємо, поки систему налаштують заново. Впевнений, за кілька днів усе повернеться до норми.

– Тобто як – розходимося? – розгубилась Юлка, ловлячи не менш ошелешений погляд розчервонілої темноокої жінки років сорока, що якраз відчиняла для них трохи примерзлі до землі ворота зі слідами малюнків крейдою. – Ми ж тільки-но прийшли і ще нічого не зробили.

– А що ми маємо робити? – начебто щиро не зрозумів Антон, спідлоба позираючи на давно не фарбований будинок. – Програма не працює, справу закрити неможливо. Власне, конкретно зараз і справи нема, і ніколи не буде, якщо ці люди не погодяться на ремонт або заміну чипів. Отже, все, відбій.

– Але ж тут потрібна наша допомога? – Юлка вже взагалі нічого не розуміла. – Нас же сюди прислали? Добрий день! – звернулася до жінки, що вичікувально дивилась на візитерів і не наважувалася заговорити. – Мене звуть Юлія, я із…

– Справи нема, – перебив Антон, нетерпляче поглядаючи на свій маленький автомобіль, що яскравою плямою виділявся на фоні сірих огорож. – На цьому все, місію завершено ще до її початку.

– Справи нема, а люди є! Від того, що ми не зможемо надати звіт і отримати премію, – здається, це й було основною причиною невдоволення антропоморфа, – їхня проблема не зникне.

– Ось тільки тепер це не наша проблема, – переконував Антон з тою щирою впевненістю у власній правді, для набуття якої необхідно роками подавляти в собі голос совісті.

Юлка демонстративно повернулася до нього спиною і приязно усміхнулася жінці в воротях, що з кожною миттю ставала все менш здивованою і все більш настороженою.

– Перепрошую за цю огидну сцену, – сказала, марно намагаючись приховати ніяковість. – Чоловіки, самі розумієте… Щось не ладнається в техніці, то вони готові на весь світ гарчати. Мене звуть Юлія, я із…

– Добрий день, це я вам телефонував! – життєрадісно вискочив на передній план захеканий Стас, що вже встиг оглянути всі сусідські паркани в пошуках табличок з номерами і повернутися до початкової точки. – Ми із соцслужби, зараз пояснимо, що відбувається з вашою дитиною. Не хвилюйтеся, це займе зовсім трохи часу. Сподіваюся, – додав ледь чутно. – Можна увійти? – Він рухався невимушено, але наполегливо, жінка й сама незчулася, як відступила у двір, до великого рудого собаки, що стрибав за її спиною як навіжений, і сором’язливого цуценяти, що втекло під безлистий кущ шипшини з поодинокими минулорічними ягодами. – Ой, який гарний товстий песик! Ні-ні, тобі не можна на вулицю. Юлко, зачини ворота, будь ласка! Вибачте, а це нормально, що він б’є мене під коліна? Він не заб’є собі ніс?

Почав накрапати дощ. Великі каплі падали на одяг і повільно всмоктувалися в щільну тканину, розтікаючись нерівними неохайними плямами. Юлка пригадала, як продавчиня розхвалювала її куртку, казала, що вона водонепроникна, захистить і від завірюхи, і від вітру, і від талого снігу, й мовчки хмикнула. Здається, половина людей у світі не може не прибріхувати, навіть коли їхня брехня очевидна. Ось як Антон, наприклад. Він вдав, що ховається в машину від негоди, хоче насправді його явно налякав рудий собака. Чи Стас. Рептилоїд тримався настільки самовпевнено, що відразу стало ясно: його теорія дуже хитка, опирається лише на віру у власні сили й запас удачі. Або ж сама Юлка. От нащо вона скинула шарф?

«Стало нестерпно душно, забула про знаки на обличчі» – неправильна відповідь для виправдання перед собою.

«Щоб перевірити реакцію сторонньої людини» – те, що вона нізащо не визнає навіть у глибині душі.