8.2

Рептилоїд спіткнувся і став як укопаний, заважаючи перехожим.

– Хто це сказав?! – запитав стривожено. – В тебе з’явилося оте… як його?.. Передчуття?!

– Він! – Юлка вказала на антропоморфа, що досі бурмотів образи, але все ж зупинився разом із усіма. – Його відрядили до мене тільки на три дні!

– А потім моя зміна закінчиться, і з вами мучитиметься хтось інший, – сердито оголосив Антон. – Чи я маю все життя вам присвятити?! Може ще свою сім’ю до вас підселити?

В його тоні чітко проступала фальш. Що б він зараз не казав, та минулого разу малися на увазі саме три дні, щодо цього Юлка не сумнівалася ні на мить.

– Це прогресує з такою швидкістю, що я світитимуся вся ще до вечора, – прошепотіла вона, частково не бажаючи, щоб цю фразу якось коментували, тому що навряд чи знайшлися б щирі слова втіхи для такої ситуації. – Три дні – навіть забагато.

– Емм… Що? – не зрозумів Антон. – До чого тут візуалка? Ваше прокляття вже з вами, наявність чи відсутність зовнішніх проявів цього не змінить. Маю погодитися зі Станіславом щодо того, що хвилюватися вам, загалом, нема сенсу. Ви або приймете себе як є і позбудетеся прокляття, або й не помітите, як воно вас поглине. В обох випадках зайві нерви нічим не допоможуть.

– Але я не маю проблем із… із… із собою! – вигукнула Юлка, зачеплена за живе покровительським тоном. – Мене все влаштовує, а якщо щось не подобається, я намагаюся з цим розібратися! Нащо мені проклинати себе, якщо я задоволена своїм життям? Та я себе навіть невезучою не вважала до того дня, коли почало коїтися щось дивне! Я середньостатистична. Все. Мене це влаштовує. Ой-йой.

Попереду біля банкомата стояла Ольга Василівна і, підкоряючись чиїмось інструкціям по телефону, намагалася розібратися з переказом коштів.

Юлка не думала, що дружина ректора впізнає її як одну зі студенток, що сьогодні прогуляли «добровільно-обов’язковий» захід, а тим паче запам’ятає, щоб відігратися в майбутньому, але мимоволі втягнула голову в плечі й спробувала стати якомога тихішою і непомітнішою. Легка справа, зважаючи на то факт, що Ольга Василівна розмовляла вельми голосно, вимогливо і нервово, активно жестикулювала і раз у раз клацала довгими яскраво-червоними нігтями по металевих частинах банкомата. Вона проігнорувала б навіть циркового слона з дзвониками у себе за спиною.

– …мені треба перевести гроші, поки це ще можливо! До Землі наближається астероїд, через нього завтра зникне вся електрика! – почула Юлка верескливий голос, звиклий бути голоснішим за всі інші. – Я маю убезпечити свої рахунки! Покличте когось компетентного! Чи ви навмисне тягнете час? Я буду скаржитися! Ви вилетите з роботи вже сьогодні!

Люди потроху підходили до банкомата, ставали в чергу, невдоволено переглядалися поміж собою, але Ольга Василівна не збиралася здаватися так просто, а тим паче пропускати когось зняти готівку.

– Чому це не працює? Де воно написано?! Не бачу! Мені сказали… Що?! Та як ви смієте казати, що я можу стати жертвою шахраїв?! Ви хоч знаєте, хто я?! Негайно покличте менеджера! Директора! Хто там у вас головний?! Я не збираюся дарувати вам свої чесно зароблені гроші! Кожен хоче нажитися на простих людях! – лунало на всю вулицю, заглушаючи деренчання автомобільних моторів.

– Чесно зароблені, – хмикнула Юлка, коли голос дружини ректора затих за спиною. – Ця людина ставить «відмінно», тільки якщо купиш її книжку, написану двома дівчатами-магістрами і видану за кошт кафедри. Ціна книжки – як п’ятнадцять підручників біохімії.

– Серйозно? – скривився Антон. – Вас обурює ціна глянцевого видання з кольоровими ілюстраціями? Не маєток біля моря на землі одного з НДІ? Не три квартири у Києві, записані на двох бабусь і немовля? Не автопарк як у кіно? Лише книга?

– А ще бренди. – Юлка ніколи цілеспрямовано не цікавилася Ольгою Василівною та її статками, але те, що іноді чула від студентів, теж зачіпало за живе. – «Знаєте, «Шанель» давно вже стали символом «колхоза», краще беріть «Прада» чи «Луї Вітон», це знак якості», – щось таке вона розказує на лекціях замість, власне, лекцій.

– Перепрошую, а «колхоз» – це щось погане? – вліз із розпитуваннями зачудований Стас. – Бо в нас була схожа змія, весь час квартири рекламувала. Я рахував гроші, щоб на обід вистачило, а вона замість психології Пустозем’я розказувала, в якому чудовому ЖК поселила свою дочку.

– Це знову з мови турнутих! – скипів Антон. – Знову! І це брехня. Вона в мене викладала, і жодного разу не використовувала небажаних слів. Гадаю, забула, в неї ж пам’ять як у рибки гуппі. До того ж вона ненавидить «Луї Вітон».

– Справді? – розгубилася Юлка, не маючи впевненості вже взагалі ні в чому. – А мені казали… Казали…

Та казали ж! Минулого року, в гуртожитку, біля душу! Там черга зібралася на кілька годин, бо до цього тиждень не було теплої води. Хтось злився, хтось жартував, хтось гортав книгу, хтось дивився фільм у телефоні… Точно, документальний фільм. Про Коко Шанель. І на моменті про співпрацю з нацистами Іринка з двісті одинадцятої сказала… Ні, не Іринка. Така кучерява дівчина з кольоровими пасмами. Тобто Іринка, так. Але ж Іринка – білявка. І то був фільм не про Шанель, а про…

У Юлки запаморочилося в голові. Вона чітко пам’ятала той день, тому що просиділа в задушливому підвалі три години, намагаючись не знепритомніти від вологих випарів і пекельної суміші найрізноманітніших запахів, і в результаті залишилася ні з чим, бо вахтер замкнув душ рівно о двадцять третій, як мав за розкладом, хоча його благали дати хоч десять лишніх хвилин, одна дівчина взагалі не встигла змити піну з волосся!