7.5

– Приємне місце. – Приглушені зеленуваті кольори тішили око, сплетіння рослин разюче контрастувало із завірюхою за склом і додавало затишку, зручне розташування меблів із заокругленими краями ніби запрошувало зупинитися й погортати книжку. – Зможеш сісти? Не зламаєшся? Я виберу собі щось, ти відтанеш, а там раптом виявиться, що з аномалією розібралися без нас, і все супер, життя прекрасне. Як тобі план?

– Нормально, – проклацав гострими зубами напарник, обережно вмощуючись на краєчок найближчого крісла і підставляючи бліде обличчя світлу лампи у формі орхідеї. – Не поспішай, у них багато всякого. Внизу відділ іноземних мов, на другому поверсі мальописи, а ще десь поблизу дають каву, я запах відчуваю… – Стас оживав прямо на очах. – І лимонне печиво. Аж не віриться, що його ще роблять. Тобі куди хочеться? Сучасна література зліва біля вікна, романи трохи далі, але не йди туди, моя мама каже, там наш місцевий аналог Бермудського трикутника, заходиш із грошима, виходиш без. Фантастика зразу за класикою, а детективів я не бачу, але вони десь точно є, минулого місяця наче стояли справа. Щось не так?

Щось справді було не так. Юлка не могла сказати напевне, але її не покидало відчуття, що щось у цьому місці неправильне, щось не збігається з реальністю, щось тривожить, немов уві сні, де межа між уявним і справжнім настільки тонка, що доводиться вишукувати натяки підсвідомості, аби визначити, спиш ти чи прокинувся.

– Незвично якось, – тихо сказала Юлка, роззираючись. – Здається, все є, але чогось ніби й немає. – Вона намагалася викликати в пам’яті спогади про інші книгарні та бібліотеки, але це не допомагало – навпаки, розум стверджував, що все саме так, як має бути. – Чекай! – Осяяння неначе вдарило струмом. – Я не бачу жодної книги російською!

– Якою? – не зрозумів Стас. – Якоюсь іноземною? То це внизу. Там і англійською, і іспанською, і які на Землі ще є мови?.. Всякі, одним словом. А тобі нащо? В твоєму досьє нічого про мови не написано. Ти ж біо… біо… Ну, це, не з філологічного, правильно?

– Та ні, але ж усі… – Юлка замовкла, бо відчула, що її скубають за рукав, і різко повернулася, готова вичитати качкодзьоба (хто ж то ще міг бути?) за безсовісність. – Що?! Він ще не зігрівся.

– Тихо. – Надзвичайно серйозний Антон приклав палець до дзьоба. – Сядьте, і більше ні слова про турнуту землю, якщо не хочете, щоб нас вигнали звідси стусанами. Я розумію, вам прокляття в голову бахнуло, ще й начальство підігріває ваш комплекс Бога і кайф від вседозволеності, але досить. Ніякої… – Він наче не зміг вимовити наступне слово. – Ніякої… Кхм… Чуєте, хоч її давно нема, про неї не говорять, ясно вам? Звичайні люди викреслили цю тему зі свого життя, тому що не знають, боятися, ненавидіти чи жаліти. Це набагато глибше, ніж забобони чи гидливість, та хай навіть болісний когнітивний дисонанс. Про турнутих згадують хіба що у закритих спільнотах збоченців. Може, років за двісті й почнуть щось аналізувати, але точно не зараз і не з вами, всемогутня ви наша, хе-хе.

– Ви намагаєтеся сказати, що Росія щезла? – ошелешено прошепотіла Юлка, все більше схиляючись до ідеї про те, що рептилоїди, антропоморфи і ким там себе вважає Петрик – маячня, спродукована хворим мозком, можливо – під час коми.

Запала тиша – настільки дзвінка і гнітюча, що навіть свист вітру за вікнами кудись зник, ніби вимкнувся, підкоряючись обуренню тих кількох людей, що висунули голови з-за полиць. Ні подиху, ні шурхоту, ні скрипу… Юлці здалося, вона застряла в розфарбованому кадрі з німого чорно-білого кіно, та за мить зап’ястя пронизало нестерпним болем, з губ зірвався стогін, Стас рипнув кріслом, підхоплюючись з місця, Антон закашлявся, і злі чари було розвіяно.

– Час забиратися звідси. – Юлці на плечі опустилося пальто качкодзьоба, прикриваючи її руку від сторонніх спостерігачів. – Я викличу транспорт, досить на сьогодні справ.

– Куди забиратися?! Там же… – Юлка помахала головою і міцніше притиснула руку до тулуба, сподіваючись хоч трохи вгамувати пекучий біль, що немов вигризав тіло зсередини, намагався випекти собі шлях назовні, звільнитися й ширяти у безмежжі Всесвіту. – Там… – Вона кліпнула. – Ви це бачите? – Трясця, та що ж відбувалося?! Перед очима ніби постала напівпрозора інша реальність – як у перші секунди після виснажливого сну, коли мозок рветься до пробудження, але сновидіння чіпляється щосили й ніяк не хоче відпускати. – Я бачу… – Руїни? Звідки? Це минуле? Чи майбутнє? Буде землетрус, що зруйнує половину міста?! На Українському кристалічному щиті? Маячня! – Бачу…

– О Господи! – вигукнув хтось незнайомий. – Вона справді світиться, чи в мене глюки від морозу?!

– Тільки цього й не вистачало, – кисло зітхнув Антон.

Стас випередив його і поспішно відчинив двері на вулицю.

– О, сонечко вийшло! – здивувався одразу ж. – Стало краще. А ти не світишся, – підбадьорив Юлку, подаючи їй руку на слизькому порозі. – Просто в тебе на лобі написано червоним твій підпис. Дуже стильно. До речі, мені здається, чи сніг починає танути?

Вона глянула на сонце. З очей полилися сльози, та це було й на краще, бо на той час, коли Юлка змогла дивитися на світ без кольорових кругів, усе повернулося до норми. Навіть рука не те щоб зовсім перестала боліти, але терпіти тупий приглушений біль було не важко. Певне, з часом до всього звикаєш. Одного разу навіть відображення в дзеркалі не здаватиметься жахливим.

Юлка сподівалася, що протримається достатньо довго, щоб це перевірити.